Художня культура 9-11 клас

Художня культура 9-11 клас

9клас

Тема№2

1. Підручник,§4; створити декоративне панно «Квіти України»

2. Підручник, §5;відповісти на питання 1-4 в зошити.

Тема№3

3. Підручник, §6; -7 виконати завдання письмово 3 стр 42

10 клас

Тема. Художня культура Київської Русі: архітектурні споруди, монументальний

живопис (фрески, мозаїка), іконопис, книжкова мініатюра. Художня культура польсько – литовської доби.

· Які періоди в історії Київської Русі можете назвати?

(Історію Київської Русі умовно можна поділити на три періоди:

виникнення та розвиток – князі Олег, Ігор,Ольга і Святослав – ІХ – Х ст.;

розквіт – князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого – Х – перша половина ХІ ст.; занепад (період роздробленості) – князі Ярославичі, Володимир Мономах – ХІ –ХІІІ ст.

Словник:

Мозаїка – малюнок монументального живопису, складений зі шматочків натурального каміння, смальти, кераміки.

Смальта – кубики або пластини з непрозорого кольорового скла, винахід давньоруських майстрів.

Оранта – зображення Богоматері у повний зріст з піднятими до рівня обличчя руками й повернутими до глядача долонями (захисниця українського народу).

Фреска – монументальний живопис фарбами, розведеними на воді, які наносились на сиру штукатурку.

Ікона – зображення Бога або святих, що є предметом релігійного поклоніння.51

Купол – архітектурне склепіння, переважно в спорудженні храмів.

Неф – розділення християнського храму повздовжніми рядами стовпів або колон.

Плінфа – широка пласка цегла у візантійських і давньоруських храмах.

Вівтар - східна підвищена частина християнського храму, призначена для

відправлення служби.

Доба Київської Русі має велике значення в розвитку художньої культури України. Її основою є самобутня культура східнослов’янських племен. Та не можна відкидати і вплив культур сусідніх народів, зокрема Візантії. На відміну від Західної Європи влада церкви в Київській державі була значно меншою.

Міста в Київській Русі будувалися, як фортеці, огороджені ровом і захищені

фортифікаційною стіною. Вхід у дитинець (територію) здійснювався крізь брами сторожових башт. Прикладом є Золоті ворота в м. Києві, зведені за часів князювання Ярослава Мудрого.

Прийняття Руссю християнства зумовило перехід від дерев’яного до кам’яного і цегляного будівництва. Це були переважно храми. Для зведення перших кам’яних християнських храмів запрошували найкращих майстрів Візантії. Основним будівельним матеріалом служили камінь і плінфа (широка пласка цегла). Про вплив візантійського мистецтва свідчать хрестоподібне планування, наявність галерей, п’яти купольна система будівель і кладка. Прикладом є

Спасо – Преображенський собор у Чернігові.

Основні архітектурні об’єкти:

Палац княгині Ольги на Старокиївській горі – 945р.

Храм Богородиці (Десятинна церква) – 989 – 996р.р. Київ.

Софія Київська, Золоті ворота – 1019 – 1037р.р. Київ.

Спасо – Преображенський Собор – 1036р. Чернігів.

Свято – Успенський Собор Києво – Печерського монастиря – 1073 – 1077р.р.

Київ.

Михайлівський Золотоверхий Собор – 1108 – 1113р.р. Київ.

За часів так званої роздрібненості було споруджено більшість відомих нині кам’яних споруд (19).

Церква Спаса на Берестові (1125р.).

Богородиці Пирогощої на Подолі (1136р.).

Кирилівська церква (1146р.). Культові споруди прикрашались

монументальним живописом: фресками і мозаїкою. Систему розписів майстри

запозичили у візантійців. Прикладом може служити собор Софії Київської . Вівтар і

центральний під купольний простір прикрашений мозаїкою, а стовпи нефів, бічні

приміщення, стіни – фресками. (ілюстрації можна переглянути в посібнику,

який знаходиться в бібліотеці ЧОІПОПП)

Станковий живопис – це ікони. Засновником давньоруської школи іконопису

вважають метрополита Ілларіона. Найвідоміші іконописці Київської Русі це Алімпій і Григорій. Майстри суворо дотримувалися канону. На іконах чітко відмежовувався божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювалася в ликах Христа, Богоматері та святих їхня неземна сутність. Фігури були пласкими, нерухомими, без тіней, адже в Царстві Божому їх немає.

Ікони Київської Русі за межами України: Назва ікони Місце перебування

«Благовіщення» - ХІІ ст. Сінайський монастир (Єгипет)52

«Устюжське Благовіщення» - ХІІ ст.. Третьяковська галерея (Москва, Росія)

«Печерська Богородиця з предстоячими

Антонієм і Феодосієм» Третьяковська галерея (Москва, Росія)

«Ярославська Оранта» (Богоматір Велика Панагія – ХІІ ст.)

Третьяковська галерея (Москва, Росія) «Христос Пантократор» - ХІІІ ст. Монастир Хіландар (Афон, Греція) «Святий Григорій Чудотворець» - ХІІ ст. Ермітаж, Петербург, Росія «Богоматір Вишгородська (Володимирська)»–

ХІІ ст. Третьяковська галерея (Москва, Росія) «Святий Пантелеймон» ХІІІ ст. Сінайський монастир (Єгипет) Божої Матері «Утамуй моя печалі» -

Х – ХІ ст.

Храм в ім’я Святителя Миколи,» що в Кузнецях» (Москва, Росія)

Незадовго до прийняття християнства в Київській Русі одним з основних джерел розвитку культури з’явилася розроблена двома болгарськими ченцями Кирилом (878-869) і Мефодієм (815-885) слов’янська абетка – кирилиця.

Нова “власна” писемність послужила основою бурхливого розвитку книжної культури в Київській Русі, що до монгольської навали була однією з найбільш цивілізованих держав середньовічної Європи в ХІ – ХІІІ ст. Найдавніший книгописний почерк називався “устав”. Кожна буква ретельно вимальовувалася. Пізніше устав змінився півуставом і скорописом.

Книга прийшла на Київську Русь разом з християнством. Вона стоїть у центрі

християнських обрядів. Православні місіонери завжди відправлялись до язичників, маючи при собі найважливіші книги християнського віровчення. Відношення до книги було майже побожним, як до сучасної духовної коштовності. Книги створювались на пергаменті, писалися від руки і коштували дуже дорого. В ХІV ст. на Русі вперше з’явився папір, що

спочатку також коштував недешево. Переписування та виготовлення нових книг було зосереджене при монастирях. Здійснювали їх ченці та світські люди. Окрім Києва центрами переписування книг були Чернігів, Володимир – Волинський, Галич, Переяслав та інші міста. Книги переплітали в оправи, які робили з дерев’яних дощок, обтягнутих шкірою. Дорогі оправи, що виготовлялись для князів і церковнослужителів, обтягували оксамитом та

прикрашали коштовним камінням, золотом, сріблом.

Крім церковних діячів, літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є “ Повчання дітям ” Володимира Мономаха. Середньовічна рукописна книга була гідна того, щоб її прикрасою займалися майстри – художники. Головні елементи художнього оформлення книг – це мініатюри, заставки й ініціали.

Поширення писемності й поява книг зумовили виникнення в Київській Русі книжкової мініатюри. Перші твори з’явилися в епоху правління Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава і Святослава. Книжкова мініатюра й орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопису, фресок, мозаїки, декоративного мистецтва. Найвидатніші пам’ятки мистецтва книжкової мініатюри це ілюстрації до книг: «Остромирове Євангеліє» (1056 – 1057)

«Радзивілівський літопис» (ХVст.) – 617 мініатюр.

«Трірський псалтир» (або Кодекс Гертруди»; 1078 – 1087); «Юр’ївське Євангеліє» (1120 – 1128); «Добрилове Євангеліє» (1164).

Під час монголо – татарської навали в середині ХІІІ ст. та загарбницьких воєн

феодальних держав у ХІV ст. було знищено дуже багато книг.

Художня культура України польсько – литовської доби. У результаті майже півстолітньої боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадок

Романичів Галицько – Волинські землі були поділені між сусідніми державами. Галичина і Західна Волинь у 1387р. остаточно відійшла до Польщі. Після розпаду Золотої Орди Литва підпорядкувала собі значні території українських земель. 14 серпня 1385р. у м. Крево (нині 53 це територія Білорусії) було укладено унію Литви з Польщею. Утворилася Польсько – Литовська держава.

Зодчество України польсько – литовської доби позначене розвитком фортифікаційної та цивільної міської архітектури. Велике ремісничо – торгівельне місто Львів було оточене кріпосною стіною з вежами й ровом, заповненим водою. На території міста розташовувалися будівлі міської ратуші, православні й католицькі храми. Навколо укріпленої центральної

частини Львова містилися поселення, також захищені оборонними спорудами. За межами міста розташовувався замок феодала. До оборони були пристосовані і культові споруди з масивними стінами, оснащені

бійницями. Із середини ХVІ ст. в українській архітектурі відчувається вплив мистецтва Відродження. Одним із найцікавіших архітектурних ансамблів старого Львова є Успенська церква разом із каплицею Трьох святителів і високою дзвіницею, створений наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. Успенську церкву зводили Павло Римлянин, Амвросій Прихильний і майстри Кульчицькі. Будівництвом каплиці керував Петро Красовський, а дзвіниці – Петро

Барбон. Особливості образотворчого мистецтва польсько – литовської доби

Живопис продовжує розвиватись у руслі релігійного мистецтва. Замкнена статичність

образів змінилась динамічною композицією та вираженням внутрішніх переживань митця. Українському іконопису тривалий час були притаманні лаконічна композиція, виразність силуету, посилення декоративності. Провідними кольорами стають насичений червоний у поєднанні із синім, білим, золотисто – жовтим. В ХVІ ст. іконописці щедро прикрашали візерунками фон, а іноді навіть одяг. Разом із живописом розвивається книжкова мініатюра. Найвизначнішою пам’яткою цього мистецтва є Пересопницьке Євангеліє. Широке обрамлення з багатим орнаментом,

сміливе чергування зелених, червоних, ніжно – бузкових кольорів і творче застосування ренесансних декоративних мотивів надають бордюрам ошатності та яскравої декоративності. У другій половині ХVІ ст. в Україні з’явилася просвітницька література, збільшилася кількість перекладних творів. Це зумовило розвиток в Україні друкарства, а отже і мистецтва гравюри. Іван Федоров започаткував у Львові першу українську типографію. Видані ним

книги “Апостол”, “Руська граматика“, “ Острозька Біблія “ відрізняються багатим оздобленням, красою, витонченістю. Федоров залучав до гравірування художника Лавриша Филипповича, мав багато послідовників.

Відродженню Києва як духовного центру допомогло заснування при Києво –

Печерській лаврі великої типографії, що сприяло об’єднанню всіх українських земель. Українська гравюра відображала не лише традиційні біблійні сюжети, але й реальне життя, побут. Елементи соціальної критики містять гравюри Учительного Євангелія: «Притча про виноградаря й невірних слуг», «Притча про багатія та Лазаря» тощо. Скульптура існувала переважно в декоративних оздобленнях архітектурних деталей. Великої популярності набули скульптурні надгробки. Домашнє завдання: архітектура Київській Русі; українські ікони; монументальний живопис (за вибором).

Ікони Київської Русі за межами України. Мистецтво книжкової мініатюри»

З IX ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь,що отримав назву «шлях із варяг у греки» й починався від озера Ільмень, проходив де помалих річках, де волоком і по Дніпру у Чорне море. Київ відігравав значну роль завдякисвоєму розташуванню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, що дозволяло контролювати весь дніпровський шлях і сприяло розвитку торгівлі: навколо

Києва почав формуватися певний союз племен. Київська Русь успадкувала культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян).

Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок розширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами. Адже на той час війни часто велися заради здобичі, серед якої траплялися й по- справжньому цінні культурні винаходи інших народів, що формували престижне споживання в межах Київської Русі, сприяли розвитку ремесел, мистецтва, культурних

традицій місцевого населення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, передусім, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави - Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалась на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарювали оригінального вигляду культури середньовічної

Русі, яка лишилася унікальним явищем світового значення. Красномовним свідченням цієї особливості давньоруської культури може служити

будь-яка її галузь, але найвиразніше це унаочнюють пам'ятки культури матеріальної. Та, попри де структурні й відцентрові тенденції, зростання й подальше зміцнення єдиної східнослов'янської держави сприяло універсалізації всіх сфер суспільного життя Київської Русі й вело до розвитку єдиної загальнонаціональної культури, що характеризується низкою загальних рис, які стають типовими для всіх її регіонів. Насамперед роль духовного стрижня єдиної давньоруської культури відігравало православне

християнство, що мало на той час високорозвинену систему релігійної філософії, літератури й було основане на матеріальних й духовних здобутках мистецтва Європи й Азії. В галузі матеріальної культури найбільш значним виявився вплив християнства на розвиток архітектури і живопису Київської Русі. Основні архітектурні об'єкти:

Група «Архітектори»

- Храм Богородиці, відомий як Десятинна церква,— 989—996 рр. (Київ);

- Софія Київська, Золоті ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів —1019—1037 рр. (Київ);

- Спасо - Преображенський Собор — 1036 р. (Чернігів);

- Свято-Успенський Собор Києво-Печерського монастиря — 1073—1077 рр. (Київ);

- Михайлівський Золотоверхий Собор — 1108—1113 рр. (Київ).

Більшість відомих нині архітектурних пам'яток було споруджено за часів так званої роздрібненості. Саме тоді в Києві збудували 19 кам'яних споруд. Над містом засяяли бані церкви Спаса на Берестові (1125) 57

Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівської церкви (1146) тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові.

Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вражають Борисоглібський

Собор, Успенський Собор Євецького монастиря, Еллінська й П'ятницька церкви. У цю добу були закладені основи української архітектурної традиції.

Зі створенням стабільної давньоруської держави у X ст. ці традиції було

використано і збагачено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох кам'яних споруд передусім у столиці - Києві. Християнство потребувало дотримання

певних канонів релігійної служби, що обов'язково мала проходити в храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі мусили ховатися від переслідування в печерах і катакомбах Давнього Риму, і був моделлю такої печери. Тому одразу ж після хрещення Русі з'являються й перші церкви: Василевська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і

Десятинна, або Богородицька, - перша кам'яна церква у Києві.

Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Але запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділяв десяту частину

своїх доходів. Але ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму. Інша річ - церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Серед світських кам'яних будівель Києва найвідомішою пам'яткою є збудовані

Ярославом Мудрим Золоті ворота, які теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою з відомих досі світською будівлею з каменю в Києві був палац князя Володимира, зведений у кінці X - на початку XI ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських та ранньою романською традицій зодчества. Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз - Матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до

Іншого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів, двадцять п'ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймаєтьсязнизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з

прорізями витончених аркових вікон.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і водночас відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ-ХVIІІ ст. стилю козацького бароко.

Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву «Нерушимої стіни», стало національним символом вічності народу і його культури.58 З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний одно

купольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх уціліло на землях північних князівств: Володимирського-на-Клязьмі, Суздальського, Новгородського.

Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Неролі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одно купольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові.

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві.

Подібний вигляд мала й Еллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3—5- купольна храмова будівля. Це Спасо Преображенський (1036) та Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078)

церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

З-поміж образотворчих мистецтв Київської Русі найпочесніше місце посідає

монументальний живопис — мозаїка та фреска. Систему розписів культових споруд майстри запозичили у візантійців, але творче переробляли її.

Інтер'єр Софії Київської (вівтарні приміщення та центральний під купольний простір) було прикрашено мозаїкою, а стовпи нефів, бічні приміщення, стіни — фресками. Підлога також була мозаїчною або шиферною Склоробство — уміння виготовити скло, скло образні маси і виробляти з них різні вироби — належить до найдавнішого ремесла, добре відомого багатьом слов’янським

племенам, що населяли простори Київської Русі у VIII-IX ст.

Давній Українській мозаїці, що ґрунтується на застосуванні головного мальовничого матеріалу, кольорових смальт (сплаву скла з матеріалами, що заглушають його, і різними барвниками),передувала високорозвинена в давній Русі техніка склоробства, яка існувала не тільки в центрі Київської держави —м. Києві, але й у Чернігові, Галичі. У Києві виникло і розповсюдилося, на основі високорозвиненого місцевого київського склоробства, виробництво різноманітних виробів зі скла. Організувалася і почала успішно виробляти свою продукцію, у вигляді різнобарвних плиток мозаїчної смальти, майстерня

смальти і кольорового скла. А також виникло високе виробництво художньої декоративної кераміки з поливною емаллю, що дійшла до нас у виді окремих розписних поливних кахлів з розкопок Великокнязівського палацу в Києві, Десятинної церкві, Золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Михайлівського собору Видубицького монастиря тощо. Завдяки високорозвиненій техніці склоробства, на його базі, у XI-XII ст. в Київській

державі, змогли розвитися і досягти винятково високого рівня майстерності, як у технічному, так і в художнім відношенні, суміжні з ним виробництва: емалі, мозаїчно-смальтове і декоративно-керамічне. Досягнутий київськими майстрами винятково високий рівень технічної і художньої майстерності в техніках мозаїки, емалі і декоративно-керамічної справи був настільки високий, що не тільки перевершував у багатьох відносинах той рівень, якого до цього часу досягли ці види майстерності в Західній Європі, але і служив їм зразком

для подальшого удосконалювання. Недарма Теофіл у своєму, трактаті зауважує про необхідність західноєвропейським майстрам “вивчати” записані ними способи виробництва емалі, “що… відкрила Русія”.

Не менш високо стояло в цей час і мистецтво мозаїчного живопису, і, зокрема,

мистецтво готування мозаїчної смальти, як із заглушеного кольорового скла, так і з

напівпрозорої і прозорої смальти, у тому числі із золотих та срібних смальт, що вироблялися київськими майстрами з матеріалів місцевого походження. Палітра київської смальти, за допомогою якої було набрано, видатні по своїй художній і технічній майстерності мозаїчні 59 підлоги (в Десятинній церкві в Києві наприкінці Х ст., Михайлівського собору Видубицького

монастиря, Софійського собору й інших древніх храмах Києва, а також мозаїчний живопис київського Софійського собору і Золотоверхого собору Михайлівського монастиря), відрізнялася винятковою розмаїтістю і багатством своїх колірних тонів і відтінків.

Ймовірніше за все, мозаїчні підлоги у древніх храмах Чернігова і Переяслава Південного також набиралися зі смальти, виготовленої київськими смальтова рами у своїх майстернях.

Давньоруський мозаїчний живопис Х-ХІІ ст. може бути поділ-ленний на два види: високомистецькі мозаїки, підлоги, що фрагментарно збереглися до наших днів у ряді храмів цієї епохи в Києві, Чернігові й інших давньоруських містах Київської Русі, а також у Новгороді Великому, і мозаїчний живопис, що прикрашав стіни, зводи і куполи давньоруських храмів Х-ХІІ ст., ансамблю, що дійшов до нас у вигляді, мозаїк київського Софійського собору (1037—1061—1067років.), фрагментів мозаїк Золотоверхого собору, Михайлівського монастиря в Києві (60-і рр. XI в.), а також, що не дійшли до нас — мозаїк

Спаського собору в Чернігові (перша половина XI ст.), мозаїк Успенського собору Києво- Печерської лаври (1073—1078 р.) і Благовіщенського собору в Чернігові (1186 р.). До нашого часу збереглася частина мозаїчного живопису київського Софійського собору, виконана київськими художниками . Апсиди головного храму Київської Софії знаходиться величезне зображення “Богоматері-Оранти”, назване “Нерушимою стіною”.

Нижче неї розташований фриз, на якому знаходиться мозаїка “Причащання”, а під фризом йде пояс мозаїчних зображень батьків церкви у зріст. У куполі, в колі, знаходиться погрудне зображення Вседержителя, підтримуваного чотирма архангелами, з яких зберігся тільки один. У вітрилах, під куполом, знаходиться зображення євангеліста Марка, а в простінках вікон барабана — фрагментарно збережені фігури апостолів. На західному пілястрі східних стовпів збереглося зображення “Благовіщення”. У під пружних арках мається трохи

мозаїчних медальйонів з погрудними зображеннями Христа і святих, приналежних до циклу сорока мучеників.

Крім того, у ряді місць собору збереглися мозаїчні декоративні прикраси у вигляді орнаментів. Цим і вичерпуються всі мозаїки, що збереглися від колись найбагатшого декоративного мозаїчного оздоблення Софійського собору, суцільним килимом накривши стіни, зводи, барабан, купол і стовпи храму.

Мозаїчний живопис київського Софійського собору був набраний місцевими

київськими художниками — мозаїчними по створеним ними оригінальним малюнкам, за замовленням будівельника собору — київського князя Ярослава Мудрого. Набір мозаїк Софійського собору був виконаний зі смальти, виплавлених київськими майстрами - смальтоварами в місцевій київській майстерні. Мозаїчний живопис Золотоверхого собору Михайлівського монастиря. Мозаїчний

живопис, що колись покривала стіни і зводи Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві, був виконаний місцевими київськими художниками - мозаїчними в 60-і рр. XI ст., за замовленням будівельника храму — київського князя Ізяслава. Мозаїчний набір був виконаний зі смальти, приготовлений також київськими майстрами -смальтоварами. Техніка набору була прямою, і смальти змішувалися в двошаровому вапняно-цегельному

ґрунті. Палітра смальти майже не відрізнялася від палітри київського Софійського собору. Палітра смальти, що застосовувалася в мозаїчному живописі київських храмів XI ст., нараховувала 72 різновиди, у число яких входило 8 видів кубиків, що представляли собою

натуральні природні мінерали. Поряд із прикрасою мозаїчним живописом давньоруських храмів, мозаїки застосовувалися і для оздоблення давньоруських князівських цивільних споруджень. Розкопки на території древнього Києва, поблизу Десятинної церкви, знайшли фундаменти декількох, прямокутної форми, цивільних кам’яних будинків Х-ХІ ст. — “гридниць”, — тобто парадних палацевих споруджень, що призначалися для збору

князівської дружини. Ці “гридниці”, судячи зі знайдених фрагментів мармурових деталей, 60 мозаїк і фресок, мали пишну обробку інтер’єра і нічим не поступалися по своєму багатству

обробці храмів. Мозаїка в раннім середньовіччі розвилася остаточно. З’явилися нові види, що використовувалися і далі. Свого розквіту мозаїка досягла у середньовіччі. Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в

церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії. Серед інших малюнків тут можна було зустріти йзображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля. Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходив схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записам ми можемо дізнатися і про імена

парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійських графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарного співця Бояна, згаданого у «Слові о полку Ігоровім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту на основі алфавіту грецького із суто слов'янськими літерами б, ш, ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадків кимсь із місцевих консервативно

налаштованих киян. Сьогодні неможливо уявити собі українське образотворче мистецтво без ікон. У XI ст. булостворено велику кількість ікон: » Володимирської Богоматері (нині зберігається у

Третьяковській галереї);

• «Печерської Богородиці з предстоячими Антонієм і Феодосієм» і «Ярославської

Оранти» (обидві ікони зараз знаходяться у Третьяковській галереї);

• «Георгія - воїна», «Дмитра Солунського», «Архангела» (або «Ангела — Золоте Волосся»); • мініатюрні іконки (« У вірування Хоми »).

Відоме навіть ім'я одного з іконописців — Алімпій (у деяких джерелах — Аліпій, Олімпій), який жив наприкінці XI ст. ( 1050—1114) та був ієромонахом Києво-Печерського монастиря. Окрім іконопису, він займався мозаїкою та ювелірною справою. Ікони Алімпія прославилися як чудотворні.

Ікони XI—XIII ст. відзначаються своєю монументальністю й особливою урочистістю. Найчастіше це були образи Христа й Богоматері.

Давньоруська держава, що виникла в ХІХ столітті, у 988 році прийняла

християнство з Візантії, а потім взагалі поглинулась у візантійську культуру. Форма, тематика і зміст давньоруського мистецтва тісно пов’язані з релігією, їх покликанням було – зосередити думки й почуття людини на неземному, вічному. Однак це ще не означало, що живопис не торкався життя, настроїв та інтересів середньовічної людини. Навпаки, створюючи образ Божої Матері, зображаючи Страшний суд або події з життя Христа, майстер-іконописець намагався поринути в таємниці минулого й майбутнього світогляду,

розділити добро та зло, знайти сенс особистісного існування. Треба пам’ятати, що ікона – це не просто малюнок чи картина, це – особливий витвір мистецтва. Ще в давні часи іконний образ прагнув наблизитись до первообразу, тобто володів такою ж повнотою знань про надприродний Божественний світ, що й Священне писання. Тому художник повинен був дотримуватись прийомів іконографії, яка гарантувала вірність зображеного Священному переказу та соборному досвіду Церкви. Ікона як зображення світу не прагнула до зовнішнього, формального реалізму. Навпаки, вона підкреслювала відстань й різницю між вищим світом й земним буттям. Тому ікона тяжіла до умовних форм, до подолання тілесності персонажів й об’ємності оточуючих 61

їх предметів. У ХІХ ст. був поширений такий погляд на іконопис: “Ікона – це примітив, а іконописці – художники другого ґатунку, ремісники, здатні лише на те, щоб перемальовувати один в одного, які не володіли необхідними справжньому живописцю знаннями”. Такий погляд є кардинально невірним, адже ікона – надто важкий за своєю зовнішньою та внутрішньою організацією витвір мистецтва, ікона є породженням не менш важкої художньої культури, ніж, наприклад, культура епохи Відродження. Дошки та оліфа. Ікони писалися на дошках: у Візантії – на важких кипарисових, на Русі – на липових та соснових. Дерево було на Русі доступним та дешевим матеріалом. Зверху дошку покривали левкасом ( від грець. “леукос” – “білий”) – крейдовим ґрунтом. Потім наносили контури малюнка, на якому писали фарбами. Яєчний жовток був у іконописців засобом розтирки фарб, саме тому вони були стійкими й яскравими. Зверху ікону покривали оліфою (від грець. “олієфа” –“мазь”, ”олія”) – речовина на основі олії, що утворює плівку. Ця плівка захищала живопис від вологи й пошкоджень. У давні часи

оліфою користувались замість лаку. Однак ні візантійські, ні російські майстри навіть не здогадувалися про одну дуже підступну властивість оліфи: з часом ( приблизно через 80-100 років) вона темніє. В минулому яскраві, життєрадісні кольори ікони стають тьмяними, заслоняючи живопис

чорною завісою. На іконі невиразно проступає зображення; таку ікону за часів сивої давнини вважали “ за непотріб”. На Русі існувало кілька засобів позбавлення таких “непотрібних” ікон: їх пускали у річку зображенням вверх або виносили на перехрестя а після молебну спалювали. Іноді дошку з потемнілим зображенням “записували” новим живописом, зберігаючи таким чином древню на цілі століття. Реставратори, розчищаючи ікони, нерідко знаходять кілька шарів більш пізнього живопису. Іконографія зображень Богоматері. На Русі було відомо більше трьохсот іконографічних сюжетів зображення Богоматері. Найвідомішими є: “Богоматір Володимирська” або “Боголюбівська”, “Білозерська”, “Галицька”, “Донська”, “Корсунська”,

“Казанська”, “Муромська” та ін. Велике розмаїття цих сюжетів можна зосередити у трьох композиційних типах: “Богоматір Оранта”, “Богоматір Одігітрія”, “Богоматір Умилування”.

Зображення Богоматері з піднятими верх до рівня плечей руками, долоні яких

звернені до глядача, зветься “Орантою”. “Панагія” – зображення Богородиці типу “Оранта”, але у повний зріст. Прообразом усіх “Панагій” на Русі слугувала “Нерухома Стіна” у Софії Київській. Якщо Немовля Христос сидить на колінах Богоматері, не торкаючись її щоки, й дивиться суворим поглядом перед собою, склавши пальці правої руки у благословляючий жест, – це “Одігітрія”. Якщо на іконі зображена Богоматір з Немовлям, яке торкається своєю щокою щоки Матері, то це “Умилування”. Іконографічний канон суворо позначає, на якій руці Божа Матір повинна тримати Немовля, а, отже, до якої щоки буде торкатись Немовля. Христос також може бути зображений у різноманітному одязі та позах, суворо позначено положення Його

рук і ніг – усе це складає канон тієї чи іншої ікони й визначає її назву.

Ікони древнього періоду. Ікон епохи Київської Русі збереглося небагато.

Найдревніша з них написана ще при Святополку Ізяславичі або Володимирі Мономаху. Це – зображення святого Георгія з Новгороду. Культ цього воїна-Великомученика швидко розповсюдився в еліті суспільства, а потім в його прошарках. У князівсько - дружинному колі Георгія шанували як того, хто ніс перемогу – покровителя ратників та ратної справи, і на іконах, що дійшли до нас він саме такий. Весь образ Георгія пронизує аристократична витонченість. Кольорова гама не насичена, в ній домінують багряний та коричневий відтінки. Великі очі Георгія під тонкими бровами уважно дивляться на глядача. Ніжність його обличчя підкреслена м’якістю контуру. Але в правій руці Георгія – спис, у лівій він тримає перед собою меча, який у середньовічній Русі був символом княжої влади. Ця прекрасна ікона – творіння якщо не видатного, то

принаймні впевненого в собі майстра. В той же період виникає й видатний за своєю майстерністю образ Богоматері Оранти ( від латинського “orans” – той, хто молиться), відома під назвою “Велика Панагія”. Цей витвір мистецтва вабить нас дзвінкістю і, в той же час витонченістю колориту, насичений золотом, він породжує відчуття дорогоцінності поверхні, дивує

аристократизмом форм, торжественною свяченою нерухомістю, зануреністю у вічність. Саме тут втілений ідеал царської краси тієї епохи.

Особливим розділом давньоруського живопису є мистецтво книжкової мініатюри. Книга була дієвим засобом поширення християнської віри на Русі.

У книжковій графіці пам'яток XI—XII ст. відбилися самобутні риси творчості

майстрів Київської Русі, стильові ознаки давньоруського мистецтва — величність у вирішенні композиції й умовно-площинне зображення. Звісно, помітні й індивідуальні особливості творчості кожного з художників, але разом вони дають нам уявлення про

характер і стиль мистецтва Київської Русі, оскільки книжкова мініатюра й орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопису, фрески, мозаїки, декоративно-ужиткового мистецтва. До видатних пам'яток мистецтва книжкової мініатюри належать:

• «Остромирове Євангеліє» (1056—1057);

• «Радзивілівський літопис» (XV ст.). Його 617 мініатюр є своєрідною художньою

енциклопедією історії та культури тих часів;

• «Трірський псалтир» (або «Кодекс Гертруди»; 1078—1087);

• «Юр'ївське Євангеліє» (1120—1128);

• «Добрилове Євангеліє» (1164).

Мініатюри численних кодексів — ізборників — були виготовлені за розпорядженням Ярослава Мудрого і склали першу бібліотеку Київської Русі. Ізборник Святослава (1073) є розкішно оздобленим кодексом із 5 мініатюрами. Блискучому розквіту книжкового мистецтва Київської Русі було завдано тяжкого удару монголо-татарською навалою в

середині XIII ст., коли було знищено багато рукописних книг. Також українські землі були загарбані у XIV ст. сусідніми феодальними державами. У складних умовах боротьби проти загарбників українському народові доводилось відстоювати, зберігати і хоча й повільно, та все ж розвивати свою культуру. Мистецтво сприяло вихованню у людей величі духу, патріотизму й мужності.

Апсид – напівкруглий виступ стіни над алтарем. Барабан – циліндрична частина будівлі, що служить опорою купольному прекриттю.

Ікона – зображення Бога або святих, що є предметом релігійного поклоніння.

Деісус – композиція, що зображує Христа й звернених до нього в молитовних позах Богоматері та Іоана Христителя. Іконостас – головна частина храму, стіна з іконами, що відокремлює вівтар від іншої частини церкви.

Купол – архітектурне склепіння, переважно в спорудженні храмів.

Мозаїка – малюнок монумантального живопису, складений зі шматочків натурального каміння, смальти, кераміки. Смальта – кубики або пластини з непрозорого кольорового скла, винахід давньоруських майстрі.

Оранта – зобрадення Богоматері у повний зріст з піднятими до рівня обличчя руками й повернутими до глядача долонями (захисниця українського народу).

Неф – розділення християнського храму повздожніми рядами стовпів або колон. Плафон – стеля або її центральна частина, прикрашена фресками або мозаїкою. Фреска – монументальний живопис фарбами, розведеними на воді, які наносились на сиру

штукатурку.

Тема. Музична культура

Давня музика – найзагадковіша сторінка в літопису історії будь- якої національної культури. Чи можна уявити музику, що не звучить, адже в давнину не було ані нот для її запису, ані технічної апаратури? Музика наших пращурів не збереглася. «Розповісти» про неї можуть археологічні джерела –первісні музичні інструменти, знайдені на стоянках, або їх

зображення на різних предметах. До найдавніших пам’яток музичної культури на теренах України належать інструменти епохи пізнього палеоліту з Мізинської стоянки. Вчені припускають, що віднайдені археологами залишки предметів із кісток мамонта, рогів оленя тощо є духовими, ударними й шумовими музичними інструментами, з яких можна утворити

цілий ансамбль: сопілки, «молоток», набірний браслет, що «шумить».

Походження музики Музична культура Скіфії представлена музичними інструментами, з-поміж яких – металеві дзвіночки, бубонці, брязкальця, різні за формою та розміром. На тогочасних фресках і коштовностях трапляються також зображення виконавців музики. Так, на скіфській золотій пластині від головного убору, знайденій біля с. Сахнівка на Київщині, можна побачити бородатого співака, що грає на струнному інструменті грецького типу, на

фресках – скіфа з грецькою лірою, а також танцювальниць. Майстерно виконані візерунки на срібній оправі слов’янських рогів тура, знайдених у Чернігівському кургані, відображають риси скіфського «звіриного стилю», хоч виявляють вже й місцевий колорит. Учені припускають, що ці роги використовувалися як сигнальні інструменти. Музична культура грецьких міст- колоній Північного Причорномор’я позначена багатим інструментарієм.

Музикантів-виконавців зі струнними та духовими інструментами зображували на вазах, фресках, рельєфах. Навчання гри на лірі й авлосі входило до тодішньої шкільної «програми». Як і в містах самої Греції, у полісах-колоніях відбувалися музичні агони – змагання хорів, кіфаредів. Поети зазвичай виконували свої вірші під акомпанемент ліри. Значущість цього інструменту підтверджує його карбування на пантікапейських та ольвійських монетах. Історичні джерела свідчать про багатожанровий фольклор східних слов’ян, які ще в

дохристиянські часи мали багаті обрядові традиції, різноманітний музичний інструментарій. Зарубіжні писемні пам’ятки повідомляють, що слов’яни вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, бубнах, а також про церковні дзвони, хоровий спів, танці й хороводи під акомпанемент музичних інструментів.

Які були перші музичні інструменти, який мали вигляд?

Перші музичні інструменти

Первісне музикування мало синкретичний характер (пісня, танець і поезія були

нерозривно пов'язані), супроводжувало обряди й церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. Музика і музичні інструменти (сопілки та флейти, виготовлені із рогів тварин, дудочки, виготовлені із пташиних кісток, що нагадують флейту Пана, ударні й шумові інструменти, наприклад: набірний браслет із кісток мамонта, молоток із рогу оленя та ін.) виконували

функції оберегів і використовувались під час заклинань і молитов, набуваючи магічно- охоронного значення. У музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, зурочення. Існували і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості землі та плодовитості худоби. У первісній грі почали виокремлюватися солісти, заспівувачі; розвивалися та диференціювалися елементи музично виразної мови, що сприяло виникненню національних прикмет музичної мови. Знайденим під час розкопок тріскачкам із бивнів

мамонта (околиці Чернігова) та флейтам (стоянка Молодове Чернівецька обл.) близько 20000 років. Також було знайдено металеві дзвіночки, бубонці, брязкальця різних форм і розмірів. Під час обрядових свят скіфи використовували шумові інструменти — тризубці (у вигляді

пташок, які тримають у дзьобиках кільця із дзвіночками). Музикантів зображували на фресках (скіф із грецькою лірою), прикрасах головних уборів (бородатий співак, який грає на струнному інструменті). У Чернігівському кургані знайдено оправи рогів тура, що наші предки використовували як сигнальні інструменти. Про розвиток музичного мистецтва свідчать знайдені під час розкопок ювелірні прикраси, вази, вироби з теракоти, фрески,

скульптури, на яких зображено виконавців на різних інструментах: струнних — лірі, кіфарі, арфі; духових — авлосі (подвійній флейті), сирині (флейті Пана), флейті із кількох з'єднаних трубочок; ударних — тимпанах (бубнах), кроталах (металевих тарілочках на зразок кастаньєт). Під час розкопок в Ольвії знайдено статуетку, що зображує навчання дитини гри на лірі. Ліру карбували на пантікапейських та ольвійських монетах.

Музична культура Київської держави

Державне зміцнення, встановлення культурних зв’язків із сусідніми країнами, введення християнства – ось визначальні чинники, що сприяли розквіту музичної культури Київської Русі. Музика відігравала істотне значення в житті простого люду, побуті князівства, в церковних відправах. За княжої доби відбувається поступове відокремлення народної і професійної культури – тобто культури низів і князівства (владної верхівки). Поряд зі стародавніми обрядовими піснями виникає новий фольклорний жанр − билини. Цей різновид

героїчного епосу стає провідним у народній творчості часів Київської Держави, але надалі зникає з ужитку. Билини оспівують історичні події, героїзм захисників рідної землі: князів, бояр, дружинників. Проте найпопулярнішим був образ воїна-богатиря з народу – Іллі

Муромця. Урочисту, декламаційно-речитативну манеру співу легендарного Бояна під акомпанемент гри на гуслях описано в «Слові о полку Ігоревім»: «Боян же, братие, не 10 соколовъ на стадо лебедей пущаше, но своя вещиа персты на живая струны воскладаше; они же сами князем славу рокотаху»

Світська музика. У музичному побуті княжого двору часів Київської Русі популярним стає мистецтво народних співців-сказителів билин і пісень, музикантів і фокусників-скоморохів, що поєднувалося з інтересом до різних «заморських» музикантів та їхніх інструментів. Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які у своїх піснях, акомпануючи собі на гуслах, славили подвиги князів і їхньої раті, піднімали бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну славу здобув Боян, про якого згадується у «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько- Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час цінному київським князем іноземних послів. Воєнні походи теж супроводжувались грою на трубах, рогах, а також на ударних інструментах — бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до обов'язкових елементів освіти у Київській Русі, знання музики було обов'язковим не лише для бояр, але й самих княжих дітей. У походах князів звучала так звана «ратна» музика, військові оркестри використовували різні духові інструменти – сурми,

роги, сопілки, окарини, кувички, волинки, жалійки, а також ударні – бубни, накри, тулумбас, тарілки, дзвіночки. Військові музиканти уславлювали князів, ушановували послів іноземних держав на офіційних прийомах; музика лунала на святкових трапезах і під час веселих розваг при княжому дворі.

До скарбниці музичної культури Київської Держави долучалися й танці, про що

яскраво свідчить чаша з Чернігова (ХІІ ст.). На ній зображено танцівницю, яка рухається під музику гусляра З уведенням християнства церковнослужителі прагнули викорінити прадавні язичницькі вірування, проте зробити це супроти волі народу було важко. Церковна музика. Християнський церковний спів Київської Русі спирався на традиції візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантійський, тобто східний православний церковний обряд, об'єднавшись у такий спосіб із «братами по вірі», болгарами, греками,

грузинами, сербами. Із цих країн приїжджали на Русь не лише священики, але й співаки, музиканти, які передавали знання канонів церковної музики східного обряду. Стародавні літописи постійно згадують про це. Так, Густинський літопис повідомляє, що «Володимир привіз із собою з Корсуня першого митрополита... а також співаків болгарського походження». Після завершення будівництва Софійського Собору на запрошення Ярослава Мудрого у 1053 р. «із Греції до Києва приїхали троє знавців церковного співу зі своїми

родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тобто голосів)». Музика невипадково посідала у богослужіннях русичів важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів наближає людську душу до Бога, сприяє очищенню від гріховних думок

Церковні пісне співи впроваджувалися завдяки запрошеним до Києва грецьким і болгарським співакам. Головним осередком культивування церковних співів стала Києво-Печерська лавра. Поступово, під впливом місцевих народних традицій, вони змінювалися, адже місцеві співаки засвоювали мелодії «з голосу», відтворюючи їх з пам’яті. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, що колоритним перегуком супроводжувала християнські свята, скликала народ на віче.

Поступово старі й нові обряди поєдналися, утворився своєрідний релігійний дуалізм. Так, збігаються в часі:

– стародавній звичай зустрічати весну – з Великоднем (Пасхою);

– русальні обряди – з християнським святом Трійці;

– свято Купала – з днем Івана Хрестителя;

– Коляда – з Різдвом Христовим;

– Щедрий вечір – з йорданськими святами, Водохрещею. Високий рівень музикування при княжому дворі, виступи візантійських і місцевих виконавців засвідчують твори давньоруської літератури, сюжети книжкових мініатюр, фресок.

Хто були носіями музичної творчості ?

Носії музичної творчості. Насамперед, носіями музичної творчості були співці героїчних пісень (Боян 11ст.),

скоморохи (згодом мандрівні музики), каліки перехожі, старці, творці поза храмової побожної пісні (лірники).

При княжих дворах це ансамблі, де музиканти грають на різних інструментах: флейті, металевих тарілках, сурмах (двоє), музичних дзвонах, маленьких парних барабанчиках, інструментах, подібних до лютні та ліри, а також, імовірно, на пневматичному органі. Їхня

гра супроводжує виступ акторів-акробатів. Фреска дістала назву «Скоморохи», хоча, за іншою версією, на ній зображено не київських музикантів, а придворний оркестр імператора, який грав під час візиту княгині Ольги до Візантії.

Які народні музичні інструменти вам відомі?

Народні музичні інструменти.

Народні музичні інструменти — це яскрава сторінка історії музичної культури

українського народу. До основних українських народних інструментів належать: кобза, бандура, ліра, свищики, окарини, скрипки, сопілка та її різновиди, сурми, трембіта, ріг, ріжки, цимбали, шумові й ударні музичні інструменти. Кобза-бандура — струнний щипковий інструмент, поширений в Україні з давніх часів. Кобза ж моя, дружино вірная, Бандуро моя мальованая! цими словами смертельно поранений герой думи « На смерть

козака-бандуриста » звертається до свого найдорожчого супутника життя. У далекому минулому інструмент існував у простішому вигляді та називався кобзою; у XVIII—XIX ст. цей удосконалений інструмент називали бандурою. Зовнішній вигляд бандури змінювався відповідно до того, як збільшувалася кількість струн на ній, розширювалися діапазон і технічно-виконавські можливості. У минулому бандура (кобза) здебільшого супроводжувала

спів кобзаря-соліста. Свищик, окарина. Окарина в перекладі з італійської — гусенятко. Так назвали свисткові флейту, що виготовляють із глини або деревини. Вона має яйцеподібну (сферичну) форму і свистковий пристрій, що міститься у спеціальному поперечному відводі. Інструмент має 10

ігрових отворів. Звучання в окарини — казкове, навіть фантастичне. Грою на окарині імітують звуки диких тварин, птахів і особливо непідробно — кування зозулі. Саме тому в Україні окарину звуть зозулькою. Виготовляючи цей інструмент, українські майстри виявляють неабиякі творчі здібності й багату фантазію. У найбільшої окарини звук — неначе з гігантської морської раковини. Свищик (дитячий). Серед дитячих іграшок і виробів

декоративно-прикладного мистецтва часто зустрічаються керамічні пташки, коники,козлики, баранчики. Вони яскраво розмальовані й покриті поливою. Багато з них мають свистковий та 1—2 пальцевих отвори. Це — свищики, на яких можна виконувати прості 67 мелодії, тому зазвичай їх використовують діти. Свищики у вигляді тварин (птахів, звірів, риб) належать до окарино подібних народних інструментів.

Шумові та ударні музичні інструменти. В українській народній музиці значну роль відіграють ударні й шумові інструменти, виникнення яких сягає своїм корінням сивої давнини. Різноманітні брязкальця, порожнисті раковини, калатальця — усе це колись використовувалося для подавання сигналів, а згодом — для ритмічної організації музики. Такі самі функції виконували і речі побутового вжитку: деркач, било, калатало, що були постійними супутниками сторожів. У народній музиці, що супроводжувала ігри, весілля, календарні, релігійні свята й обряди, широко використовувалися такі предмети побутового

вжитку, як ложки, рубель із качалкою. Можна зустріти народні кастаньєти, зроблені з двох спарених дерев'яних ложок. На них музикант відбиває різноманітні ритмічні малюнки, імітує

цокіт кінських копит. Найпоширенішим ударним інструментом у народній музиці є бубон (решітка). Легкий дерев'яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою,— це найпростіша конструкція бубна, що був відомий в Україні ще у давні часи. Сучасні матеріали, металеві дзвіночки, тарілочки, гарне оздоблення змінили вигляд бубна, що завжди супроводжував танцювальну музику, а згодом увійшов до складу полкової музики Війська Запорізького. Чому українську народну пісню називаємо скарбом ?

Українська народна пісня – скарб Найбільшим скарбом музичної культури українського народу стала народна пісня, що ввібрала традиції ще язичницьких, тобто дохристиянських часів, і пізніше відобразила весь складний тернистий шлях історії нашого народу, його надії та сподівання, здобутки й втрати.

Український музичний фольклор містить величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів; у ньому, мов у краплині води, відбилась душа народу. Проте не лише народна творчість свідчить про визначний мистецький талант нації. Уже перша могутня держава на території сьогоднішньої України — Київська Русь — відзначалась надзвичайно розвиненим і багатим професійним музичним мистецтвом. Воно містило, окрім скарбів народної

творчості, і церковну музику, що розвинулась після прийняття християнства у 988 р. Київською Руссю, і музику княжого двору, при якому обов'язково утримували гуслярів та співаків. На фресках Софії Київської (XI ст.) зображені музики, які грають на різних духових, ударних і струнних (подібних до арфи й лютні) інструментах, а також скоморох, який танцює. Народна музика. Дуже багатою та різноманітною була народна музика. Крім

збереження та подальшого розвитку пісенних жанрів, що зародилися ще в докласовому суспільстві, у Київській Русі виникають нові жанри, породжені важливими історичними подіями. Найзначніший з-поміж них жанр — билинний епос, що розвинувся в період розквіту Київської Русі (кінець X — початок XI ст.) у зв'язку з прагненням народу відобразити й оспівати боротьбу за незалежність і єдність вітчизни. В образах билинних

богатирів відбилися уявлення народу про героя-патріота, поборника правди та

справедливості. Календарно-обрядові пісні. Український народ із давніх-давен зберігав давньоруські традиції свят і пов'язаних із ними пісень річного землеробського циклу, якими супроводжувалися зустріч Нового року, настання весни, збирання врожаю. Зимовий цикл календарних пісень складається в Україні з колядок і щедрівок. Змістом їх було побажання

успіху в новому землеробському році, здоров'я і добробуту сім'ї, величання господаря. Прикладом пісень цього циклу є «Щедрик». Чимало стародавніх колядок і щедрівок дійшло

до наших часів у вигляді веселих зимових ігор і розваг молоді. Донині існує давня традиція новорічного «засівання» подвір'їв і хат відбірним зерном. Однією з найулюбленіших розваг молоді стали пісні та ігри, пов'язані зі стародавнім звичаєм новорічних ворожінь на розтопленому воску, спалюванням «діда». Зимовий цикл пісень завершувався у давні часи

піснями на проводи зими — святкуванням Масляної (Масниці). Веснянки та гаївки починали співати з настанням весни. Спів веснянок в Україні завжди супроводжувався танками, хороводами, іграми, які дівчата виконували в полі, на галявинах. Веснянки оспівували явища природи, молодість і дівочу вроду. Люди очікували весну і закликали її. Діти також брали участь у піснях-іграх (зверталися до птахів, звірів, сонечка). У веснянках відтворювались певні сільськогосподарські роботи. Весняну обрядовість складають пантомімічні сценки-ігри, співання весняних пісень-закличок, танки, ігри зі співами.

Пантомімічні сценки-ігри збереглися найменшою мірою. У глибоку давнину виник звичай випікати обрядове печиво — «жайворонків», з якими діти видиралися на дерева, паркани і закликали весну. Ще один давній весняний обряд: дівчата ставали «ключем», брали одна одну за руки й бігли навколо села, імітуючи крики журавлів. У березні, коли починав танути

сніг, дівчата збиралися групками і починали співати пісні-заклички, щоб прискорити настання весни й випрохати у природи щедрого літа. У веснянках закличках з'явилися і нові мотиви — кохання й парування молоді. Рухами заклички не супроводжували. Більшість ігрових веснянок виконуються як колові (дівчата утворюють коло або еліпс) й ключові (ставши «шнурком», йдуть одна за одною, виписуючи різні фігурки й ламані лінії). Учені

припускають, що колові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг — це символ сонця). Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки) співають на великодні свята. На Волині, Поділлі й Наддніпрянщині, окрім гаївкових ігор (рудиментів давніх обрядів і магічних ритуалів), збереглися весняні пісні, які співають від Благовіщення. У деяких регіонах (Поділля, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Підгір'я) цілі групи гаївок чи веснянок отримали

назви від окремих ігор: «Галя», «Володар» («Воротар»), «Жук» («Жучок»). Наприкінці сезону спів веснянок поступово скорочувався, замінюючись звичайними гуртовими (ліричними) піснями. У тематиці веснянок — ставлення до природи, весни; слова «ладо», «лель»; культ природи в сюжетах танків «Мак», «Льон», «Груша», «Журавель», «Зайчик»;

спогади про життєвий уклад і лицарські доблесті часів Київської Русі, козацьких воєн. Здебільшого веснянки мають любовні мотиви (обрання пари, сватання, сімейні стосунки, символічні подарунки, жарти). (Виконання або прослуховування українських народних

пі сень «Мак», «А ми просо сіяли», «Ой, весна, весна та й весняночка» — див. 1-й «Вінок веснянок» М. Лисенка, «Благослови, мати, весну закликати» — див. 2-й «Вінок веснянок» М. Лисенка.)

Русальні пісні виконувались наприкінці травня — на початку червня. Вони уславлювали весняну природу, людське кохання. За народними віруваннями, русалки в цей час виходили з води — бігали полями, могли залоскотати подорожніх. Мотиви русальних пісень багато в чому збігаються з мотивами веснянок, пов'язаних із образами природи (ліс, плетіння вінків, образи дерев). Існує давній обряд прибирання і замаювання дівчини, яку водять, співаючи

пісню про тополю. Подекуди збереглись також професійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень – своєрідних молитов за урожай і збереження його від стихії. Купальські пісні здавна виконувались на літнє свято Івана Купала, ними проводжали весну. Це свято супроводжували певні обряди — молодь стрибала через вогнище, дівчата ворожили, плели вінки та пускали їх за водою, уранці купалися в росі. Жнива — пора тяжкої праці, але водночас — це найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаю. У жнивах

розрізняють три етапи: початок жнив (зажинки), самі жнива й завершення жнив (обжинки). За цим принципом групуються й основні обрядові дії, що супроводжуються виконанням жниварських пісень — зажинкових, жнивних, обжинкових. Зажинання першого снопа. До нього зверталися, співали величальних пісень. Коли жали на чужому полі, співали також і

господареві. Під час самих жнив обрядів не було; співали й жартували, повертаючись дорогою з поля. Значне місце в тематиці пісень посідали скарги на тяжку працю, звертання до сонця, очікування вечора. Обжинки — найурочистіша частина жнив, що складалася з кількох епізодів: завивання «бороди» («кози»), коли підбирали залишені на полі колоски, заплітали їх, уквітчували, обв'язували стрічкою, зерно витрушували на ниву, пригинаючи «бороду» до землі, і водили біля «бороди» хороводи, співали пісні; обряд вінка — обирали серед жниць «царівну», коронували її вінком, до рук давали прикрашений стрічками і квітами сніп, співаючи, йшли до села, обходячи двори, вітали господарів із завершенням жнив і плели всі разом вінок, який вручали господареві, за вінок вимагали викуп – пропонували влаштувати вечерю, після чого танцювали й співали. Мотиви пісень цього типу

— привітання господарів, побажання щастя, добробуту. Жниварські пісні містять мотиви висміювання лінивих косарів або женців, скарги на важку фізичну працю. Серед мотивів обжинкових пісень - подяка ниві за щедрий урожай, величання господарів, оспівування обжинкового віночка — символу врожаю. Весільні пісні. Виникнення найстародавніших груп весільних пісень належить до первіснообщинного суспільства. Вони відбивають такі

давні весільні звичаї, як: «умикання» молодої, «викуп» молодої, «заговорювання» чи заклинання «злих» або «добрих» сил природи. Весь цикл пісень, що супроводжують весілля,умовно можна розподілити на дві основні частини: 1) до шлюбу, у центрі — ліричний образ молодої, її прощання з батьківським домом, дівуванням, подругами; 2) після шлюбу — пісні

величальні, вітальні, жартівливі, танцювальні. Жартівливі, сатиричні пісні. Весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємопізнання парубків і дівчат. Жартівливі пісні про молодь висміюють дівочі й парубочі вади (лінощі та недбальство, дурість і недотепність, нескромність : легковажність), різні недоречні ситуації під час дівування й парубкування, комічні освідчення та непорозуміння. У багатьох піснях-діалогах важливим гумористичним

прийомом є мимовільне самовикриття героя (наприклад, у відповіді парубка дівчині, яка кличе його на побачення, змальовується гумористична постать неабиякого боягуза). Пісні такого характеру пронизані м'яким інтимним гумором. Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зображують життя літніх людей. Різні колізії у взаєминах і непорозуміння родинного життя, відтворені через постаті діда й баби, набувають яскравої

гумористичності й рельєфності. Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартівливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Між кумом і кумою могли

встановлюватись дуже близькі взаємини, які з погляду народної моралі викликали заперечення, а отже, й гумористичне висвітлення.( «Грицю, Грицю, до роботи» )Коломийки — це короткі пісеньки-куплети, що складаються

з двох віршів. Зміст коломийок здебільшого побутовий: кохання, розлука, жарти,кепкування, життя селянина, рекрута, жовніра, сатира на багатіїв, владу, різні сторони життя. Коломийки домінують у фольклорі гуцулів і бойків. Під коломийки грають музики (скрипка, бас, барабан, тарілки). Як танок коломийка відома з XVI ст. У різних місцевостях їх виконують по-різному за темпом і танцювальними фігурами. Колискові пісні. За своїм виникненням цей вид пісень теж належить до найстаровинніших. Вони виконувалися напівнаспівно, мали невелику за обсягом мелодію, розмірений ритмічний рух. Типові, найпоширеніші образи колискових — сіренький котик, коза рогата, горобчик та інші тварини. Підґрунтям для театрального мистецтва стали слово, танець, жест, музика, дія, які люди використовували під час обрядів, свят, ритуалів. Кожній порі року була притаманна власна емоційна насиченість. Усе життя людини було під упорядковане календарним та трудовим святам, родинним звичаям та обрядам, що були наповнені магічними заходами, ритуальними

діями, складною драматургічною композицією, злободенними діалогами, піснями, голосіннями, молитвами, танцювальними номерами.

Яким був прадавній театр?

Прадавній театр

Театральність була невід'ємною складовою народних ігор. Так, народна гра-вистава «Коза» бере свій початок в язичницькій обрядовості (ритуально-магічний звичай «водити козу» був здавна поширений на українських землях). Це є документальним доказом аутентичної оригінальності явища української народної драми і того, що українська сценічна традиція не лише не переривалася, але й органічно розвивалася паралельно з видовищними мистецтвами інших європейських країн. Як і в стародавньому обряді-грі, народна гра-вистава «Коза» мала музику і ряджений хор, усі учасники так само переодягалися, особливо у вивернутий кудлатий одяг — символ антисвіту. Кожух або драна свитина прикривали горб, намощений на спині парубка, який грав «діда» (маска «діда» подібна до італійської маски з групи комічних старих — Панталоне). З часом драма «Коза» ускладнювалась, із обряду-гри поступово перетворюючись на гру-виставу. До неї додавалися нові персонажі й сюжетні лінії— «циган», «лікар» та ін. Багатоепізодне сценічне дійство було наповнене народними прислів'ями і порівняннями, злободенною тематикою. Прийняття християнства зумовило збагачення святково-обрядових дій новим змістом, а також появу в них інших форм завдяки поєднанню язичницького та християнського. За часів Київської Русі театральне мистецтво втілювалося не тільки в народному, але й у княжому (дружинному) театрі. Основою княжого

театру були виконавці сценок — актори — скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений у Німеччині чи Візантії), які водночас були і співаками, і танцюристами, і дресирувальниками, і акробатами, і музиками. їх появу у Києві датують приблизно серединою XI ст. Вони брали участь у всіх народних святах, обрядових діях. Багато скоморохів постійно жили при дворах

князів, потішали глядачів веселими виставами, де кожен із них виконував конкретну роль, розкривав певний характер, що разом із масками не змінювалися впродовж років. Згадки про це зустрічаються в різних церковних писаннях. На попередніх уроках ми вже згадували

про фрески Софійського Собору в Києві, на одній з яких зображено трьох скоморохів, які танцюють: один — соло, двоє — в парі. На іншій фресці зображено трьох музик, двох акробатів-еквілібристів. Проте ані скоморохи, ані шпільмани, ані свистільники, попри свою широку популярність (в Україні збереглися такі назви сіл), були чужими сценічному духу Русі й театру не створили. Церква переслідувала скоморохів за те, що їхні вистави не відповідали релігійно-церковним настановам життя. Останні згадки про скоморохів припадають на XVI ст

Домашнє завдання

Зробити опис однієї з народних ігор.

11 клас

1. Підручник,§2 стр 38- 44

2. Підручник,§3стр 45- 51

3. Підручник,§4 стр 52-62

Оформлення альбому «Культурна спадщина народів світу».

Доповнити сторінками « Антична скульптура» «Скульптури Мікеланджело Буаноротті», «Живописці Іспанії», «Леонардо да Вінчі».

Якщо виникнуть питання звертайтесь :

Тел..0957125128

0973220924

ksusha00455@mail.ru