|
1. За якими принципами комплектувалося реєстрове козацьке військо?
Козацьке військо - збройні формування українського козацтва, які з середини XVII ст. стали основою збройних сил української держави. Козацьке військо у своєму розвитку пройшло шлях від невеликих ватаг козаків-уходників до війська Європейського рівня. На початковому етапі розвитку козацького війська його кількість визначалася правителями держав, від яких залежала Україна, і коливалася від кількох сотень до кількох тисяч чол. Козаки, які закликались на державну військову службу записувалися в особливий список (реєстр) і називалися реєстровими козаками, а військо- реєстровим. В 1572 році на державну службу було закликано 300 козаків, у 1617 році польський сейм затвердив тисячний козацький реєстр, а на Хотинську війну 1621 року разом з польською армією виступило 40 000 козаків. За Гетьманщини доцільність була головним фактором у визначенні кількості козацького війська. За часів Б. Хмельницького реєстр доходив до 60 тис., а в окремі періоди у бій ішло 150-200 тис. чол. За Гетьманщини українські гетьмани були правителями України і верховними головнокомандувачами козацького війська. Управління військом вони здійснювали за допомогою генеральної старшини, спираючись на генеральну військову канцелярію, яка була штабом козацького війська. Основним тактичним з'єднанням у козацькому війську був полк. Кількість полків у війську не завжди була однаковою. Згідно з "Ординацією Війська Запорозького реєстрового" 1638 року у ньому налічувалось 6 полків. Після початку Визвольної війни українського народу середини XVII ст. кількість полків зросла в кілька разів. Полк, у свою чергу, складався із сотень. Кількість сотень у козацьких полках і кількість козаків в них не були однаковими. Як правило, полк складався з 10-22 сотень і нараховував від кількох сотень до 3 тис. козаків. Сотня була основним тактичним підрозділом полку. В сотнях нараховувалось від кількох десятків до кількох сотень козаків. Нижньою ланкою в сотні були курені, котрі виступали як організаційно-господарчі одиниці, що забезпечували мобілізацію козаків, які до них належали. Чисельність особового складу козацького полку і його озброєння дозволяли вести бойові дії самостійно. Крім того, для вирішення локальних завдань практикувались дії лише частини полку під командуванням наказного полковника. Організація збройних формувань Запорозької Січі дещо відрізнялася від військової структури городового козацтва. У них були відсутні полки та сотні. Основним тактичним з'єднанням січового війська була партія, в яку входило більше 2 тис. козаків з різних куренів. Для виконання локальних завдань формувалися команди, що нараховували від 20 козаків до 2 тисяч козаків. Для вирішення масштабних завдань: прикриття певного стратегічного напрямку, проведення операцій на віддалених від України театрах бойових дій - формувалися з'єднання з кількох козацьких полків, які очолювались наказними гетьманами. якихось певних усталених кількісних значень таких з'єднань не існувало, і їх чисельність визначалася силами противника, якому вони повинні були протидіяти. Такі з'єднання спроможні були діяти і самостійно, і могли включатись до більших з'єднань козацького війська. Реєстрове козацьке військо комплектувалося за становим принципом: до служби в ньому закликалися лише козаки. Заочно встановлених вікових меж для служби не існувало. Небажаними були лише дуже старі і малолітні. Хоча у війську зустрічались і 60-річні козаки. Але їх було небагато, а переважна більшість козаків мала найбільш придатний для військової служби вік - 20-30 років. Набір до війська проводився згідно з його організаційною структурою за територіальним принципом. Гетьманський універсал чи розпорядження Генеральної військової канцелярії про мобілізацію надсилалися в полкову канцелярію, а звідти - до сотенних правлінь, які пересилали їх курінним отаманам. Курінні отамани доводили зміст цих розпоряджень до козаків свого населеного пункту, які, спорядившись усім необхідним, вирушали у своє сотенне містечко. З козаків, що туди прибували, формувалися сотні, які відправлялися в полкове місто, де збирався полк. Споряджалися козаки усім необхідним для несення військової служби (зброєю, кіньми, амуніцією, провіантом) за свій кошт, тому до реєстру потрапляли, як правило, заможні козаки, тобто при комплектації війська враховувався і майновий ценз. 2. Кого вважали козаком за часів Гетьманщини?
Козак – вільна людина, воїн - промисловик, представник козацтва - одного із верств українського суспільства. Козацтво як стан формується наприкінці XV сторіччя з представників усіх станів українського суспільства, але основна його маса складається з українських селян та міщан. Козацтво несло з собою особливий суспільний устрій "пограниччя", стихію непідлеглості й свободи, створюючи різкий контраст до стану поневолення народних мас на "обжитих" землях України і в сусідніх країнах - Польщі й Литві, Білорусі й Росії.Воно таїло в собі величезну притягальну силу для народних мас, у великій мірі втілювало народний ідеал вільного життя. Цим і зумовлюється народний погляд на козака, його народна оцінка, яка так завершено й переконливо втілилася в українському фольклорі, цій скарбниці народної пам'яті. В народному сприйнятті Предыдущее словокозак — це, по-перше, вільна людина, не підлегла панові, незалежна від несправедливої державної влади, людина, що цілком належить сама собі, втілення народної мрії про волю. По-друге, козак— це захисник рідного краю від кримців і турків, від польської шляхти, це, насамперед, борець за православну віру, надійний оборонець саме простого народу, з яким він кровно пов'язаний. Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей на навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб Свишколитись у порядку і чуйності лицарській”, і сини з багатих родин України, Росії, Польщі. Спочатку поповнення козацького війська відбувалося стихійно, неорганізовано. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того, щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десятилітніх хлопчиків, але до війська, до товариства записували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування: показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляючи дотепність. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців – джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками. Утвердження козацтва як суспільного стану остаточно завершилося в ході повстання під керівництвом Б. Хмельницького, яке переросло у загальнонародну війну і завершилось створенням української козацької держави – Гетьманщини. Як відомо, до козацького „присуду” завжди відносили себе значні маси селянського та міщанського населення, і тільки репресії та обмеження польського уряду стримували їх кількісне зростання. Тепер ці обмеження зникли. Цифри реєстру залишилися на папері. Всі, хто мав можливість спорядитися до несення військової служби і віддавав перевагу вільному стану козака, без усяких умов „писалися в козаки”. За Гетьманщини були узаконені привілеї козаків. Вони звільнялися від загальних повинностей і поборів, мали право власності на землю і ряд пільг у торгівельно – промисловий діяльності. Права і статус козака передавались у спадок. Кількість козаків у цей час офіційно визначалась у 60 тисяч, а фактично їх кількість коливалась від 100 до 300 тисяч. Статус козаків мали городові (так найчастіше називали реєстрових козаків) козаки. Вони проживали в „городах” ( в Україні). Запорізькі, або „низові” козаки, мешкали на Запоріжжі і складали основну частину населення „Вольностей запорожских”. Таким чином, козаками за часів Гетьманщини вважалися реєстрові козаки, приписані до відповідних полків, а також запорозькі, або „низові „ козаки, які зараховувались до козацтва постановою оша або самими кошовими отаманами. Однак для прийому не було спеціальних приписів чи чітких нормативів 3. Хто та якому році вперше укомплектував реєстр?
РЕЄСТР (від лат.regestrum, польс. rejestr - список, перелік) - поіменний список, до якого записували козаків, що засвідчувало їх належність до козацького стану. Перші реєстри засвідчували участь козаків у війнах або їх перебування на державній службі і були документами, за якими їм виплачувалася платня. Складалися вони тими урядовцями, які набирали козаків на державну службу. Зростання козацтва, перетворення його в наділений певними привілеями соціальний стан, розширили значення козацьких реєстрів. Вони стали тими документами, які засвідчували належність вписаних у них осіб до козацького стану і їхнє право на користування привілеями. А це стало головною причиною того, що укладення реєстрів ускладнилося. Загальну кількість козаків, яка повинна бути внесена в реєстр визначав уряд, а складання реєстру, відбір кандидатур, їх внесення до списків перейшло у відання козацької старшини. Вперше проект створення реєстру був висунутий у 1524 році за правління великого князя литовського і польського короля Сигізмунда I Старого (1506-1529 рр.) Він доручив київському наміснику Сеньку Полозовичу і чорнобильському державцю риштофу мітичу навербувати (1-2 тис.) українських козаків для охорони перевозів через Дніпро і литовських володінь. Але брак коштів завадив здійсненню того задуму. Король Сигізмунд -Август II, з метою приборкання козаків повернувся до старого проекту батька: взяти козаків на державну службу. Своєю грамотою від 5.06.1572 року він започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав козацький статус - реєстр. По його дорученню коронний гетьман Ю. Язловецький набрав 300 козаків на королівську службу. Старшим над ними (за дещо пізнішою термінологією - гетьманом) був призначений шляхтич Я. Бадовський. Проте украњнські козаки використовувались урядом у війнах і раніше, тому відомі згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. Перша згадка по козацький реєстр датується 1568 роком Створюючи реєстр козаків уряд Сечі Посполитої прагнув мати військо, яке б не вимагало великих видатків і відрізнялося великою боєздатністю. Крім того, заведення реєстру мало розколоти українське козацтво. Реєстр був основою для визначення державою козацьких прав та привілеїв. У 1578 році польський король С.Баторій збільшив реєстр до 600 козаків і козацьким старшим було призначено М. Вишневецького. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримали привілей на володіння містечком Трахтемирів (з монастирем і землями до Чигирина для зимових квартир, арсеналу і шпиталю) Вони мали свій прапор, литаври й інше. Одержували платню грішми й одягом. Реєстрове козацтво дістало офіційну назву Запорізького або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорізьке військо - Запорізька Січ - юридично для нього не існує. Найбільш ранній відомий реєстр був укладений у 1581 році після повернення козацького полку Я. Оришовського з російсько-польської війни 1578-1582 років. Це був список одного з козацьких полків, які перебували на королівській службі під час російсько-польської війни. На чолі цього козацького полку стояв гетьман чи поручик Ян Оришковський, а писарем, скарбником та інтендантом був Янча Бегер. У роту гетьмана із 30 осіб вписані, очевидно, й інші старшини. Крім них, до реєстра внесено 500 козаків, які поділялися на десятки з отаманом на чолі. Реєстр 1581 року є цінним джерелом з історії козацтва.
4. Вкажіть основні привілеї козаків У процесі боротьби степових „уходників” із татарськими нападами десь у середині 16 ст. виникає Запорозька Січ, яка стає військовим і організаційним центром українського козацтва, його символом і найвищою інстанціє військом, але й суспільною верствою, зі своїм соціальним устроєм, традиціями та правами. Всі козацькі права й привілеї були відомі під назвою вольностей запорозького війська. За ці вольності, „кров’ю добуті предками нашими”, „належні лицарським людям”, „надані князями руськими й королями”, козаччина вела вперту боротьбу весь той час, як була під польською владою. Ці вольности зводилися до таких пунктів: - вільно вибирати військову старшину; - мати власний незалежний суд; - не платити ніяких податків; - проживати в усіх державних і приватних землях; - користуватися безплатним утриманням під час походів і постоїв війська; - вести лови й риболовство на Низу; - виробляти пиво й горілку без державних оплат; - свобідно дідичити Двідумерщину, тобто спадщину по померших козаках; - ходити в походи на полі й на морі; - найматися на службу чужоземним володарям. Серед найважливіших традицій запорожців були також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави і здобичі, культ Покрови Пресвятої Богородиці. За ці „вольності” козаки вели війни з Польщею і в цій боротьбі розвинулося козацьке братерство й солідарність. Першими визначними подіями в яких українське козацтво показало свою силу, були козацькі війни кінця 16 сторіччя. Успіхи козаків змусили польський уряд визнати юридично козацьке військо сформувавши реєстрове козацтво. Для козаків було встановлено власний „присуд”, тобто козаків було вилучено з-під юрисдикції місцевої адміністрації. Цей судовий імунітет поширювався не тільки на реєстрових козаків, а й на тих, що виходили з Низу , тобто з Запорізької Січі. Так абстрактна ідея козацьких „вольностей” наповнилися конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво оформилося в окрему станову верству населення. В різні часи ці привілеї обмежувались польськими королями та російськими царями. Так, після придушення козацьких повстань 30-х років 17 ст. польському уряду вдалося нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорозького реєстрового” 1638 року, яка скасовувала право козаків обирати старшин. Найбільш повно козацькі права та привілеї були реалізовані за часів Гетьманщини. Але за всі часи основною своєю привілеєю, яка була самою суттю їх існування, козаки вважали захист православної віри та своєї Вітчизни. 5. Яким промислом заборонялося займатися козакам, як таким, що є непристойним козацькому званню?
Козацтво, як вільне самоврядне товариство воїнів - промисловиків на пограниччі великого князівства Литовського і римського ханства склалося в кінці XV ст. Тут з тимчасового промислу козакування перетворювалось на спосіб життя і закріплювалось у традиціях та характері людей особливої вдачі – козаків - запорожців. Переважаючими заняттями запорожців були рибальство, скотарство і мисливство. Невід’ємною складовою козацького побуту ставали „луплення” татарських чабанів, переймання степових ординців на переправах. Козацька громада виробила своєрідні звичаї і закони пристосовані до суворих умов постійної війни. Січові козаки не були зв’язані ні майновими інтересами, ні сімейними клопотами. Січовий козак не був ані хліборобом, ані торговцем. Обробляти землю за безперервними війнами він не міг, займатися торгівлею вважав низьким для себе ділом. Від того слова „крамар”, тобто дрібний торговець, у нього було лайкою, словом образливим для „лицарської” честі. На старих картинах XVIII століття., які дійшли до нас із різними підписами, читаємо: "Мене як хочеш називай, на все позволяю, Аби не звав ти крамарем, бо за те полаю". Заняття дрібною торгівлею, лихварство заборонялось на Запоріжжі, як промисел, що суперечив честі козака. Це була неписана традиція, якої дотримувалась суворіше, ніж виконувались писані закони. Так, царською грамотою 1534 року було заборонено козакам працювати на ріллі. Згадувана грамота наказувала, якщо вони будуть орати і сіяти, „бити їх до смерті, щоб не розгойдувалися”. Але землеробство у цей час було вже однією з найважливіших статей доходу козаків. Тому козаки виконували накази уряду наполовину. Вони почали наймати для роботи на землі втікачів з-під поміщицького гніту, перетворюючи їх у своїх ( уже козацьких ) кріпаків. Тих же козаків, які займалися землеробством, а також селян, які жили на території Вольностей Війська Запорозького Низового, січові запорожці глузливо називали „гречкосіями”.
Література 1. Українське козацтво: Мала енциклопедія - Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. 2. Д. І. Яворницький. Історія запорозьких козаків. (у трьох томах) Київ: Наукова думка,1990 3. Михайло Грушевський. Історія України - Руси. Київ: Наукова думка, 1995 4. І. П. Крип'якевич. Історія України. Львів: вид. "Світ", 1990 5. Віталій Щербак. Українське козацтво: формування соціального стану, http://litopys.org.ua. 6. Зенон Когут. Російський централізм і українська автономія, http://litopys.org.uа 7. Петро Маврів. Історія південно-східної Украњни. Київ, Українська видавнича спілка,1996 8. Довідник з історії України. (у трьох томах). Київ, Генеза,1993 9. Енциклопедія українознавства для школярів та студентів. Авт.-уклад. В. В. Оліференко та інш. Донецьк, Стакер, 2000 10. Орест Субтельний. Україна. Історія. Київ, "Либідь", 1994
 |
На головну