1.    На яку прикмету козацького війська наголошував вислів: «Терпи, козаче, отаманом будеш?»

 У народнім війську, а козацьке військо за самою своєю суттю було військом народним, існував  природний демократичний устрій. Доступ на Січ був дозволений кожному, але новаків піддавали довгим спробам і вправам; вони мусили служити як джури досвідченим войовникам і були піддані суворій дисципліні. Хто не виявив військових прикмет, того відсилали з Січі. Козак повинен був визначатися витривалістю на холод і голод, терпеливістю, самопосвятою, аскетичним життям. Запорожцеві не вільно було виявляти своїх індивідуальних забаганок, про все рішала воля громади. Січовики жили спільно в куренях, разом харчувалися, разом вели всякі промисли. Всі важливіші справи вирішувала рада, на яку мав доступ кожний козак. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одно військове брацтво. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищости. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій вдачі та громаді завдячують своє значіння. Але особливий авторитет мали заслужені, "старовинні" козаки, або січові діди. Рада була найвищим органом січового народоправства: на ній ухвалювали закони, обирали старшину, виконували суд. Кожний козак міг осягнути найвищі становища у війську:  «Терпи козаче, отаманом будеш»... Ця козацька демократія, хоч деколи переходила у самоволю, була по суті своїй незвичайно цінною прикметою козацького війська, всіх злучувала в однородну цілість.

Але рівночасно приналежність до запорозького війська вважалася за велику шану й почесть. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем. Сотник Пилип Уманець 1653 р. писав до одного з московських воєвод: «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям не годиться до воєвод листів писати, — то ми за ласкою божою тепер не прості, а лицарі запорозького війська. Тепер у нас, за ласкою божою, тут у всім краю сіверськім ні воєводи, ні старости, ні судді нема, — Боже дай, щоб здоров був Богдан Хмельницький, гетьман усього війська запорозького! У нас тепер пан полковник за воєводу, а пан сотник за старосту; а отаман городовий за суддю».

Ця причетність до козацького стану, до дійсно братерської спільноти (на Запорозький Січі дуже поширеним був і вшановувався  інститут побратимства) дозволяла витримувати складні і жорсткі випробування, бути завжди готовим на самопожертву заради громади, заради своїх товаришів. В основі січового братства лежав своєрідний аскетизм. Він проявлявся, насамперед, у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, спартанській витривалості до фізичних страждань, у байдужості до побутового комфорту. Польський історик Тадеуш Чарновський, зокрема, писав "Законом на Запорожжі було суворе військово-чернече життя і на його пом’якшення не впливали ні сусідство, ні багатства здобуті в Туреччині та Криму, ані навіть час"

2. Коли та ким було сформовано «військо вірних козаків»?

Після зруйнування за наказом російської імператриці Катерини II Запорізької Січі (15 — 16 червня 1775 p.), загроза нової війни з Туреччиною вимагала від імперської влади зробити крок до взаємопорозуміння з населенням колишніх Запорозьких Вольностей. Таким кроком стало запрошення вступити на російську державну (військову) службу у липні 1783 року. Процес творення полків запорожців через невизначеність статусу і погане постачання йшов повільно. І лише у зв’язку з підготовкою до війни з Туреччиною царський уряд 1787 р. вирішив створити з колишніх запорожців «військо вірних козаків».

Коли імператриця проїжджала землями Херсонщини, Потьомкін відрекомендував їй місцевого предводителя дворянства Сидора Білого. Про що розмовляли латиною запорожець, імператриця і Потьомкін, невідомо, але після цього кортеж Катерини II ескортувала запорізька козацька сотня на чолі із Сидором Білим, а в сотні були Антон Головатий, Захарій Чепіга й Карпо Легкоступ. Провівши імператрицю до Петербурга, побратими їздять колишніми землями Запорізької Січі, відданими російським дворянам, визволяють із кріпосного рабства колишніх запорожців і створюють із них волонтерський загін. Імператриця затвердила Сидора Білого кошовим Війська вірних козаків, дозвіл на формування якого був підписаний 27 лютого 1787 року. У війську налічувалося 7 тис. колишніх запорожців, причому половина була під командою Захарія Чепіги, складаючи козацьку кінноту, а морськими козаками керував генеральний суддя Антон Головатий. Козацький флот з п’ятдесяти чайок отримав назву Чорноморської козацької флотилії, яка перейшла в оперативне підпорядкування начальника Лиманської веслової флотилії контр-адмірала Карла-Генріха-Отто принца Нассау фон Зігена.

 Бойове хрещення військо вірних козаків прийняло в битві біля Кінбурнської коси 1 жовтня 1787 року. Перемогою російської зброї  закінчилася ця кампанія. На честь цього імператриця повеліла викарбувати 190 медалей із написом «Кінбурн 1 жовтня 1787». Проте через помилку чиновників Монетного двору було виготовлено лише... 19 медалей, і Потьомкін, отримавши їх, написав Олександру Суворову такий розклад: шість медалей піхоті, шість — кінноті, шість —козакам і одну — артилеристу, котрий підпалив бомбою турецький флагман. Солдати й козаки мусили самі вирішити, хто з них гідний нагороди. Хто з козаків Сидора Білого одержав медаль за Кінбурн, поки що встановити не вдалося.

А сам наказ про створення «Війська вірних козаків» Катерина ІІ видала 14. 1 1788р. Своїм особистим листом від 31.1.1788 князь Г. Потьомкін гарантував козакам  нового війська  надання землі на Керченському куті або Тамані. 20.4.1788 за участь у боях та з погляду на  перспективу поселення формування на чорноморське узбережжя військо одержало назву „Військо вірних козаків Чорноморських”. 13.5.1788 Суворов привіз козакам Чорноморського  козацького війська  козацькі клейноди від Катерини ІІ та Потьомкіна – прапор із синім хрестом, бунчук та булаву.

4. За які заслуги козаків та Потьомкіна імператриця Катерина призначила його гетьманом Чорноморських та Катеринославських військ?

Після початку  в 1787 році війни з Портою Оттоманською чисельність „війська вірних козаків Чорноморських” почала швидко зростати. На 30.11.1791 р. у війську перебувало 335 старшин і 7165 козаків. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. відзначився один зі славних отаманів козаків- чорноморців Антон Головатий, під проводом якого наприкінці ХVII століття були визволені з-під османської окупації міста-порти Ізмаїл, Аккерман (нині — Білгород- Дністровський), Кілія, Очаків, Хаджибей (нині — Одеса) та інші.

Доречно згадати, що перша літописна згадка про слов'янське поселення-гавань Коцюбіїв (згодом захоплене й перейменоване турками на Хаджибей, а понад 200 років тому — на Одесу), належить до 1415 року. Тоді Коцюбіїв був одним із портів Литовсько-Руської держави й до літопису потрапив завдяки тому, що «городяни послали судном хліб та інший крам до Константинополя».

 А  215 років тому (11.09.1789)  укріплену турками фортецю Хаджибей  взяли нічним штурмом шість козацьких полків, очолюваних отаманами 3.Чепігою й А.Головатим, тоді ж  лихою козацькою  атакою захопили острів Березань. Беручи участь у загальному штурмі Очакова, як відомо, вірні козаки разом із донцями заволоділи замком Гассана, що і послужило сигналом до закінчення битви.

 За подвиги в 1788 році їхнє військо удостоїлося найменування "Чорноморського", назви, що воно носило зі славою 70 років. При сприянні чорноморців росіяни заволоділи стратегічно важливим містом Килиєю (де дід Б.Хмельницького гетьман Федір Богдан служив тризну по убитому турками Свірговському), замком Тульча і фортецею Ісакча. Завдяки моторності "вірних" чорноморців майже весь турецький флот, що обороняв обложений Ізмаїл із боку Дунаю, пішов на дно. Інша частина чорноморців - так сказати сухопутна     (біля 6 тис.  чоловік), брала участь у штурмі цієї знаменитої твердині й однією з перших ввірвалася в місто.  Перемога козакам дісталася недешево: у битві загинув хоробрий отаман Сидір Білий  За виявлену відвагу в бою козаки одержали подяку Потьомкіна. Замість загиблого отамана головнокомандуючий Потьомкін за одностайним вибором самих козаків поставив Захарія Олексійовича Чепегу,  Головатий же був затверджений начальником конвою.

У тому ж 1788 році імператрица Катерина ІІ за ці заслуги козаків у війні призначила Г.Потьомкіна Гетьманом Чорноморських та Катеринославських військ.

3.    Під якою назвою відродилося запорізьке козацтво та основою якого козацтва воно стало?

"Зруйнували Запорожжя. Буде колись треба".- співали запорожці, покидаючи Січ після руйнування її за наказом російської імператриці Катерини II (15 — 16 червня 1775 p.) Здавалося усе скінчилося, пішли в минуле і слава, і звучне ім'я запорожців, що визивало трепет у ворогів християнського світу. Росія, проте, з усєю її військовою могутністю не могла собі дозволити безповоротно втратити таке добірне військо, яким були лицарі з Дніпровських порогів. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною. Це вимагало від уряду певних поступок ліквідованому на півдні України устрою, а саме - створення козацького війська з числа колишніх запорожців. На початку російсько-турецької війни у 1787 році рішення про створення  козацького війська  було прийнято. Наказ про створення "Війська вірних козаків", яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву "Чорноморське козацьке військо", було підписано Катериною II 14 січня 1788 року. Після цього  збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська та отримати обіцяні урядом пільги - звільнення від податків, постоїв та інших зобов'язань, козацька служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право поліпшити свій соціальний стан (навіть право одержати дворянство).  

У 1790 році Чорноморському війську  було виділено землю між Дністром і Бугом, де засновано 25 слобід і поселено біля 9.000 душ обох статей.  У 1792 році запорозькі козаки (Чорноморське козацьке військо) отримали дозвіл від царського уряду на заселення Кубані. У 1792 році разом з родинами на Кубань переселилося майже 25 тис. чорноморців, утворивши там 38 куренів.

 Козаче військо, яке пізніше дістало назву “Кубанського війська”- їм видали навіть деякі реліквії Запорозької Січі: ікони, грамоти -  було останньою ланкою запорізьких козаків. Засноване в 1860 році на базі Чорноморського козацтва, утвореного із залишків козаків зруйнованої Запорізької Січі, Кубанське козацтво було скасоване радянською владою у 1920 році.

Відродження  українського козацтва в сучасних умовах почалося в умовах демократизації суспільного життя в Україні наприкінці 80-х початку 90-х років XX сторіччя.  У цей час утворилися громадські об’єднання „Запорізька Січ” у Запоріжжі, Донецьке козацьке землячество, Донецький курінь, „Кальміуська паланка” в Донецьку та інші. Закономірним наслідком подальшої  розбудови українського козацтва  стало об’єднання регіональних козацьких структур у загальноукраїнську організацію.

         Важливим кроком у справі відродження традицій українського козацтва стало створення Всеукраїнської громадської організації “Українське Реєстрове Козацтво”, що відбулося 8 липня 2002 року, до складу якого входить як частина Окремого Тельманівського  полку імені П. Сагайдачного і загін „Козацька родина „  старшокласників нашої школи 

5. Хто з митрополитів і в якому році посвятив козацькі пушки?

Перші пушки в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, понавожуваної з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька пушок із Австрії, коли були на цісарській службі проти турків. Як почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із пограничних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі в бою під Пяткою. Наливайко, сам «чудовий пушкар», мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався. У боях під Лубнями 1596 р. козаки втратили до 30 пушок. Реєстрове військо 1601 р. мало знову 12 пушок. Під Хотином   у  таборі було 22 пушки; в 1628 р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

Головне пристановище козацької гармати, тобто артилєрії, було на Запорожжі в військовій скарбівниці, що містилася на якомусь невідомому острові; деколи бувало там до 100 пушок різного роду. На «волости» козацька артилєрія спершу не мала постійного місця, бувала по різних місцях, як у Корсуні, в Каневі, в Чигирині, у Крилові. Козаччина мала свою «гармату» в великій пошані, прилічувала її до військових «клейнодів». В 1632 р. посвятив козацькі пушки сам митрополит Петро Могила.

Петро Могила був одним із найвидатніших діячів Української Церкви. Він народився в 1596 році, здобув блискучу освіту і міг би досягти високого становища як воєводич і багатий магнат. Але з 1626 року він присвятив себе Церкві, яка не була визнана на той час польським урядом. У1632 році Петра Могилу вибрано митрополитом, Патріарх Вселенський Царьгородський благословив його. Епохальною подією стало видання укладеного П. Могилою у1640 році катехизиса „Православне Ісповідання віри”. Розглянутий Вселенським патріархом і затверджений всіма православними патріархіями, катехизис був єдиним підручником православної віри до XIX століття.  

Література

1. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя:  Прем’єр, 2002.

2. Д. І. Яворницький. Історія запорозьких козаків. (у трьох томах) Київ: Наукова думка,1990

3. Михайло Грушевський. Історія України – Руси. Київ: Наукова думка, 1995

4. І. П. Крип’якевич. Історія України. Львів: вид. „Світ”, 1990

5.  Віталій Щербак. Українське козацтво: формування соціального стану, http://litopys.org.ua.

6. Зенон Когут. Російський централізм і українська автономія, http://litopys.org.uа

7. Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Київ, Українська Видавнича Спілка,1996

8.  Довідник з історії України. (у трьох томах). Київ, Генеза,1993

        9. Вадим Оліфіренко. (журнал "Українська література в загальноосвітній школі", 2001.-1-26-34), http://kozatstvo.kiev.ua

        10. Орест Субтельний.  Україна. Історія. Київ, „Либідь”, 1994

11. Наталія Полонська-Василенко. Історія України. Київ, „Либідь”, 1992