>>>відповіді на запитання інших турів>>>

       У XVI столітті, в умовах постійної боротьби проти турецько-татарської агресії, українське козацтво створює за дніпровими порогами систему укріплень, яка згодом перетворюється на Запорозьку Січ - бойовий, адміністративний і господарський центр Війська Запорозького Низового. Як соціально-економічна й військово-політична організація Військо Запорозьке Низове має своєрідну побудову. Його центр - Запорозька Січ - поступово набуває рис, за визначенням О. М. Апанович, столиці української держави, і, як зазначав К. Маркс, "козацької християнської республіки"

        Січове товариство поділялося на курені, на чолі кожного з них стояв курінний отаман. Число куренів на Січі у XVIII столітті сягало 38-40. Спочатку назва "курінь" поширювалася на козацьке житло, але згодом вона вже вживалася для позначення військової одиниці. Курені носили власні назви місцевостей, звідки походили засновники їх: Уманський, Корсунський, Канівський, Полтавський, Стеблівський, Батуринський, Калніболоцький та ін.

       На відміну від військової організації Війська Запорозького Низового, в другій половині XVI століття було створено реєстрове козацтво, яке поділялося на полки, а ті - на сотні.

      Полково-сотенний лад був питомою українською формою адміністративного устрою, що поширився лише на українській етнічній території. Виникнувши в 20-х роках XVII століття (відомості про стабільне існування полків від останньої чверті XVI ст. не дуже виразні) як виключно військові одиниці, полки, сотні, а також курені, після 1648 року перетворилися на місцеві центри політично-адміністративної військової та судової влади.

         В другій пол. 16 ст., після утворення українського реєстрового козацького війська, полк став його основною структурною одиницею. Кількість козацьких полків не була стабільною і залежала від чисельного складу і реєстру. У 1601 їх було чотири, в 1620-30-х рр. найчастіше - шість (Білоцерківський, Канівський, Корсуньський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський, короткий час існували також Миргородський та Лубенський). Назва реєстрових полків походила від міст чи містечок, де містилася його полкова старшина. Наприкінці 16-на поч. 17 ст. у полку нараховувалося біля 500 козаків, згодом ця кількість змінювалася, у 1620-30-х рр. вона складала біля 1000 чол.

       Охотницькі  (вільнонаймані) полки вперше сформовані у 1660 роках гетьманом П.Дорошенком у Правобережжі, згодом створені гетьманською адміністрацією і в Лівобережній Україні. Поділялися на сердюцькі (піхотні) та компанійські (конні) полки. Комплектувалися  охотницькі полки виключно з добровольців ("охотників") із різних частин України, а також з волохів, поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів, а також реєстрових козаків з Лівобережної України. На чолі полку стояв полковник та полкова старшина: осавул, хорунжий, писар, обозний. Кожен полк, як правило, називався прізвищем полковника, напр. полк Герасима Василенка, Петра Кожуховського, Дмитра Чечеля. Командував ціми полками особисто гетьман. Кількість охотницьких полків не була постійною і коливалася в середньому від 3 до 8. У кожному з полків налічувалося 400-700, інколи і 1000 вояків. За службу козаки охотницьких полків отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному гетьманському забезпеченні.  Вони не мали постійного місця дислокації і розташовувались у визначених гетьманськими універсалами пунктах, несучи військову і охоронно-поліційну службу.

         Полково-сотенний лад на Правобережжі існував 65 років. Цей специфічний устрій зберігався на територіях, де верховна влада належала Росії, Польщі, Туреччині. Існування й функціонування полкового ладу на Україні є реальним символом окремішності, самобутності й самостійності тих частин України, які мали можливість зберігати й розвивати власний адміністративний лад, відмінний від устрою навколишніх держав.

2. З яких подій починає складатися морська слава України?

Україна – велика морська держава. Довжина морського кордону України сягає понад 2500 км. Порти Одеса, Іллічівськ, Маріуполь, Керч відомі морякам всього світу. Торгівельний та військовий флоти України – одні з найсучасніших  та найбільших в Європі.

А починалася морська слава України з  морських походів запорозьких козаків. Козацькі чайки появлялися на Чорному морі від кінця XVI в., але найбільші походи відбулися у трьох перших десятиліттях XVII ст. В 1606 р. козацький флот пограбував Акерман (Білгород) над гирлом Дністра, Килію над Дунаєм і болгарську Варну. Це був перший набіг запорожців, що звернув на себе загальну увагу. В 1609 р. запорозькі човни знову понищили наддунайські міста Килію й Ізмаїл. Ще гучніші походи припадають на час, коли на Запорожжі дійшов до значіння Сагайдачний. Морські походи, часто практиковані й перед тим, тепер доходять небувалих розмірів і нечуваної відваги; роки 1613-1620 це героїчна доба козацьких морських походів, коли козаки на своїх убогих чайках плавали по цілому Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, перед котрим дрижав весь тодішній європейський світ.

Тоді ото козаччина наша здобуває собі світову славу своєю незрівняною відвагою і зручністю

Особливо вражали засоби, з якими козаки пускалися против могутнього турецького флоту. От як оповідає французький інженер Боплан про морську справу козацьку:

„Висилають наперед на Запороже всякі речи потрібні до походу і для будови кораблів і потім ідуть самі козаки на Запороже й будують чайки. До одної чайки береться їх душ шістдесят і виготовляють одну чайку за два тижні—бо вони майстри на всі руки. Основою служить вербовий або липовий човен, довгий на 45 стіп; на нього набивають з дощок боки (борти), так що виходить човен довготи шістдесяти стіп, а ширини 10-12 стіп і такої ж глибини. Навколо обв’язують човен обвідкою з снопків очерету, щільно і міцно прив’язану. Роблять дві керма, з заду і переду, ставлять щоглу на вітрила, і з кожного боку 10—12 весел. Помосту в човні нема, і від хвилі він наливається повно водою, але та очеретяна обвідка не дає йому потонути. Таких чайок 5-6 тисяч козаків вироблять за два-три тижні від 80 до 100. В кожну чайку сідає 50—70 чоловіків. На боках чайки 4— 6 гарматок, в бочках сухарі, пшоно і саламаха. На кожній чайці був квадрант (для означування напряму дороги).”

В 1613 р. козаки двічі подавалися на море й повоювали кримські міста. Турки вислали були проти них значний флот й заступили їм дорогу під Очаковом у гирлі Дніпра. Але запорожці вночі напали на турецькі кораблі, розгромили їх, добули 6 галер і немало човнів.

Навесні 1614 р. козаки знову були на морі, та похід не вдався: буря порозносила чайки по морі, багато війська потонуло. Та в серпні того самого року 2.000 козаків (коло 40 чайок) наново вибралося на море. Плили просто на південь, переплили ціле море й підплили під багате малоазійське місто Трапезунт і знищили його околицю, що кілька сот літ не знала ніякої війни. Після того поплили під Синопу, здобули старовинний замок, забрали багато здобичі й пустили з димом розкішне місто і пристань, де були турецькі галери.

Навесні 1615 р. запорожці зібралися на ще більший похід. З 80 чайками поплили аж під Царгород, спалили прибережні осади, й забрали велику здобич. Турецький флот заступив їм дорогу коло гирла Дунаю, але козаки погромили турків, забрали кілька галер і захопили в полон турецького адмірала. Здобуті галери вони під Очаковом підпалили, потім кинулися на очаківський замок, пробували його добути й позаймали турецькі стада.

В 1616 р. козацькі чайки пішли на кримське побережжя, здобули й спалили Кафу, головний торг невільниками й висвободили велику силу бранців. Восени того самого року знову 2.000 козаків подалося на Малу Азію; вони заняли Мінер і Трапезунт, потім пустилися на Босфор, понищили прибережні оселі й через Азовське море повернулися на Україну. Навесні 1618 р. наші козаки виправлялися на море разом із донськими. В 1619 р. козацькі чайки приходили під Бендери на Дністрі.

Влітку 1622 р. ходило під Царгород 30 чайок. В 1623 р. запорожці були двічі на морі. В 1624 р. були три походи; перший раз 70-80 чайок, удруге більше, ніж 100, втретє — 150 чайок. Другий похід турки пробували спинити під Очаковом флотом з 25 галер і 300 човнів, але козаки погромили їх, прийшли під Царгород і попалили його околиці. В 1625 р. великий козацький флот, зложений з 300-380 чайок, тричі ходив на море. Запорожці знищили безліч міст на малоазійському побережжі, ходили під Царгород і, вертаючись, під Очаковом розгромили турецький флот, що мав 20 галер і багато човнів.

Запорозькі походи на море мали розбишацький характер; козаки нарівні з іншими морськими здобичниками нищили багаті міста, замки й села, забирали та вивозили зі собою всі дорогоцінні речі, що тільки можна було перевезти на чайках, але ці походи спровокували такі самі, а то й ще гірші напади татар, що рік-річно нищили українські землі й виводили безліч людей у полон. Запорожці виступали тільки месниками свого народу, відплачувалися ворогам їх власною міркою. А скільки тисяч народу визволили вони з татарської й турецької неволі!... Морські походи дали козакам славу оборонців України й цим ім’ям запорозьке військо незвичайно дорожило.

Для розвитку українського війська чорноморські походи дали дуже багато. Знову відродився український флот, — після кількох століть  неіснування. Зацікавлення морем від того часу на Україні вже ніколи не зникало, а зростало все більше і більше. Український народ почув, що з морем зв’язано його майбутнє. Витворився тип українця-моряка, на морі, ще більше, ніж у полі, козацьке військо набиралося добрих воєнних прикмет — сміливості, дисциплінованості, солідарності.

3. Яким шляхом скористалися козаки, щоб надати допомогу французький армії у визволені міста – фортеці Дюнкерк?

     У 1644 році французький посол у Польщі граф де Брежі порадив кардиналу Мазаріні, який в той час фактично був некоронованим королем Франції,  взяти на службу до французької армії запорозьких козаків, які мали дуже здібного полководця Богдана Хмельницького. Переговори тривали майже рік, і навесні 1645-го Хмельницький разом із старшинами Сірком і Солтенком через Гданськ морем вирушили до Франції. Їх чекала аудієнція у замку Фонтенбло, що від XII століття належав королям.   Оскільки всіма військовими справами тоді відав принц крові, дядько короля Людовік Бурбонський, якого називали принцом Конде, то саме з ним і вела перемовини українська делегація.

В результаті переговорів 2500 козаків було наймано на службу до французької армії. Французьке командування зобов'язалось платити по 12 талерiв на озброєного козака та по 120 талерiв полковникам i сотникам. Запорожцi дістали право виступити своїми окремими з’єднаннями. До їхньої стратегії й тактики французи погодилися не втручатися. Невідомо, чи брав участь сам Богдан Хмельницький у бойових діях, бо французькі джерела згадують лише полк Івана Сірка. Але пізніше, 1655 року, коли в Україну прибув французький посланець, Хмельницький йому казав, що із задоволенням згадує своє перебування у Франції, розпитував про принца Конде та з гордістю називав його своїм старим вождем.

 Козацькому полку Івана Сірка доручили штурм фортеці Дюнкерк. Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з суходолу. Тому  Сiрко вдався до хитрощів. За його наказом, козаки рушили в обхід фортеці.  В цей час за містом частина козаків підпалили вітряки, відволікаючи увагу від основного напряму атаки. Захопивши судна нічного патруля, Сірко з своїми козаками проплив у місто повз буй з ліхтарем, мол i грізну лоцманську башту. Десь опівночі мiсто розбудила гарматна стрiлянина. По бруківці вузеньких середньовічних вуличок лунко вицокували кiнськi пiдкови. Помiж будинками бiгли химернi iноземцi в широких червоних, синiх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили iспанських вiйськових, однак цивiльного люду не чiпали. Так у жовтнi 1646 року запорозькi козаки захопили фортецю Дюнкерк. А французький фронт стояв тоді аж за сімдесят миль від Дюнкерка. Сучасники гiдно оцінили героїзм i вiйськову майстернiсть козакiв. На французькому березі Ла-Маншу було поставлено бюст Iвана Сiрка.

4. Які оперативно – тактичні заходи забезпечили

 Б. Хмельницькому блискучу перемогу в Корсунській битві

КОРСУНСЬКА БИТВА 1648 р. - битва українського війська під проводом гетьмана Б. Хмельницького з польським військом під Корсунем на початку Визвольної війни українського народу.  В ході війни  Хмельницький проводив тактику активного, рішучого наступу і концентрованого удару, що вирішило долю битв на користь повстанців під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом. Палкий поборник наступальної стратегії, він шукав ворога й завдавав удару там, де вважав для себе корисним. Першим починаючи битву, полководець міцно тримав в руках ініціативу, нав'язував противникові свою волю, застосовуючи резерв для остаточного розгрому ворога.

        Одним із класичних прикладів може бути Корсунська битва, коли Хмельницький, керуючи 15-тисячним повстанським військом, примусив 20-тисячну польсько-шляхетську армію покинути зайняті нею позиції, а потім прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості — Горохова Діброва — під час спуску обозних возів та артилерії в глибокий яр. Шеститисячний резерв Кривоноса, що вдарив із тилу, із засідки, остаточно вирішив переможну для козаків долю другої битви війни.

Події 12-16 травня 1648 року розгорталися в такій послідовності:

Після перемоги у битві під Жовтими Водами військо Б.Хмельницького рушило проти головних польських військ, які з-під Чигирина почали відступати до Корсуня і тут окопалися. На всьому шляху просування повстанського війська до нього вливалися селяни і міщани. 13 травня військо форсувало р. Тясмин. Хмельницький також послав загони, які знищили човни та пороми на переправах через Дніпро, щоб не допустити об'єднання М.Потоцького і Я.Вишневецького.

Польське військо 12 травня зупинилося табором за Корсунем, під фільварками на лівому березі Росі. Узнавши, що військо Хмельницького уже на підході, знервований Потоцький віддав Корсунь на грабунок жовнірам і водночас наказав копати шанці з трьох боків табору (з четвертого боку його захищав старий вал, який лише трохи поправили). Військо М.Потоцького складалося з 5,5 тис. кінноти і 1.600 чол. піхоти при 30–40 гарматах. Разом з обозними і слугами загальна кількість людей у польському таборі становила понад 20 тис. чол.

Б.Хмельницький послав наперед полк Кривоноса та частину татар із наказом – затримати противника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Увечері 14 травня загін Кривоноса діяв за Россю, в тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили ріку Рось, щоб полегшити доступ до польського табору. На світанку 15 травня у район Корсуня підійшли основні сили козаків і татар, почали переправлятися через Рось і скупчуватися в Корсуні. Військо Б.Хмельницького, яке вийшло у район Корсуня, мало близько 15 тис. козацької піхоти і татарської кінноти; його артилерія мала 26 гармат. Потоцький наказав запалити фільварки. Вогонь швидко перекинувся на місто, й незабаром увесь Корсунь вигорів, за винятком замку та церкви. Увесь день 15 травня пройшов у дрібних сутичках невеликих загонів, розвідці та перестрілці.

Пізно увечері 15 травня в наметі М.Потоцького відбулася військова рада. Серед польського командування не було одностайності. Польний гетьман Мартин Калиновський та інші досвідчені воїни радили зміцнити табір і відбиватися. Проте налякана перебільшеними слухами про чисельність татар більшість, і серед них М.Потоцький, наполягали на відступі. Після перших сутичок польське командування, дезінформоване захопленим у полон козаком (був висланий зі спеціальним завданням у ворожий табір Б. Хмельницьким), вирішило відступити через Богуслав і Білу Церкву до Наволочі. Дізнавшись від козака С. Зарудного, що був провідником польського війська, про маршрут відступу ворожих частин, Б.Хмельницький  вирішив ударити по ворогові на його марші й обрав для цього дуже вдале місце – Горохову Діброву – глибоку балку на лівому березі Росі поблизу с. Виграєва (8–10 верст від Корсуня), яку на шляху до Богуслава поляки ніяк не могли обминути. Вночі туди пішов Кривоніс із піхотою й 10 гарматами: він перекопав дорогу, а з боків зробив шанці, де поставив гармати і розмістив стрільців.

    На світанку 16 травня польське військо під захистом табору з возів рушило з-під Корсуня по Богуславському шляху. Козаки і татари вільно пропустили ворожий табір, супроводжуючи його із боків і позаду. Рухаючись в умовах повного оточення, М.Потоцький не мав змоги здійснювати контроль маршруту і організовувати розвідувальне та інженерне забезпечення просування свого війська. Кілька разів зчинялася перестрілка. Під прикриттям чагарників козакам вдалося непомітно наблизитись до польського табору, відкрити вогонь і знищити частину запряжних коней, від чого помітно зменшилась кількість возових рядів табору. Опівдні поляки, зазнавши відчутних втрат, увійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Долаючи пагорби та яруги під постійним обстрілом козаків і татар, вони наблизились до пагорбів, між якими проходила широка (близько 3,5 км) і глибока балка. Польське військо, затиснуте ліворуч заболоченою Виграївкою, а праворуч кручами, наткнулося на перекоп і завали на шляху і змушене було зупинитися. Схил балки був таким урвистим, що під час спроб обійти перешкоду вози переверталися. Табір утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застряли в багні. Тіснота і висока динаміка бою не дозволили стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини. Спереду і з боків по поляках вдарили з гармат і самопалів козаки Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях. З тилу спантеличеного ворога атакували козаки самого Хмельницького і татари Тугай-бея. За чотири години польське військо було повністю розгромлене. Близько другої-третьої години дня польська армія припинила своє існування. Переважна більшість жовнірів загинула, інших (понад 8,5 тис.) взяли в полон (у тому числі Потоцького і Калиновського). Козаки захопили обоз, 41 гармату. З усього війська від полону й загибелі врятувалося тільки 1,5 тис. чол.

5. Яка була питома вага артилерійського забезпечення української армії в Жовтоводській битві?

Жовтоводська битва 1648 р. — перша велика перемога українського козацького війська під керівництвом гетьмана Б. Хмельницького над польським військом у Визвольній війні українського народу. Відбулася у квітні — травні 1648 р. на березі  р.  Жовті Води (нині р. Жовта, права притока Дніпра). У квітні 5 тисяч козацького війська на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким виступили з Січі назустріч польським полкам, які вели Я. Шемберк та С. Потоцький. 19 квітня відбувся запеклий бій на березі р. Жовті Води між українським військом, до складу якого входив татарський загін, та поляками. Шляхта змушена була заховатися у таборі, укріпленому земляними валами. Обидва війська приготувалися до нових боїв. У ніч на 1 травня, підтягнувши ближче до польського табору артилерію, козаки розпочали його облогу.

 В битві під Жовтими Водами величезного значення набула козацька артилерія. У тісній взаємодії з козацькою піхотою та кіннотою, успішно використовуючи різноманітні прикриття, вона своїм вогнем готувала умови для навального наступу військ проти ворога. В засідках і в несподіваних нападах артилерія своїм влучним вогнем дезорганізовувала сили ворога. У першій сутичці з ворожим військом під  Жовтими   Водами весною 1648 р. Б. Хмельницький вміло використав свою невелику артилерію, під прикриттям якої піхота розгромила вороже військо і захопила його артилерію та обоз.

Перед початком Жовтоводської битви у війську Б. Хмельницького було всього 5 гармат. Четвертого травня реєстрові козаки, керовані Філоном Джалаліем, через посередництво козацьких парламентаріїв приєднались до повстанського війська з усім провіантом та гарматами (польових гармат у них було 10) і стали невід’ємною частиною повстанського війська.

Справжня битва розпочалась 5 травня. Початок їй поклали герці понад річкою та дрібний бій, що розпочався атакою реєстрових козаків, які, таким чином, мабуть, воліли довести свою відданість справі визволення України, чимдалі бій ставав сильнішим. У той час як запорозька піхота, підтримувана гарматним вогнем, із завзяттям кинулась на ворожі окопи (шанці) і здобувши їх почала заганяти поляків у самий їхній табір, Хмельницький з кіннотою та татарами переправився через річку «в іншому местцу» і ударив на ворога з тилу. Битва тривала цілий день. Зрештою, втративши декілька тисяч убитими, Стефан Потоцький вирішив відступити. Спочатку поляки відступили у свій табір і розпочали переговори з Хмельницьким. Було  домовлено, що вони передадуть повстанському війську порох та гармати, а самі відійдуть до Крилова.

Потоцький видав наказ передати гармати козакам і  віддати заручників. Козаки с тріумфом зустріли військову здобич. - От як славно! –казали вони. - З наших п’яти одна лопнула, а тут раптом неждано, негадано замість цілих дванадцять приїхало; пригодяться нам ляхів бити!

Таким чином на заключному етапі битви у козацькому війську було 27 гармат. Самійло Величко пише, що Богдан Хмельницький наказав 15 «арматок водних, новим образцем, на двох тилко колесах, й о едином коню приправуючи, для легшого и скорейшего з ними в военной добиче обороту»,  тобто свої гармати козаки поставили на двоколісні лафети, що було неабиякою новацією в артилерійській справі тих часів, адже раніше гармати лише возили за військом на возах. Тепер же, на двоколісних лафетах з одним конем гармати могли швидко пересуватись і змінювати вогневі позиції. До артилеристів був приданий загін у 300 чоловік кінноти та 500 чоловік піхоти. По запевненню літописця ці пушкарі стріляли з гармат так само влучно, як і з мушкетів У використанні гармат козаки  виявляли високу майстерність. Так в битві під Жовтими Водами ефективність вогню козацької артилерії виявилась такою, що татари, які були тоді союзниками козаків, побоюючись того, що залишиться мало полонених, просили припинити вогонь.

Грім козацьких гармат на Жовтих Водах та під Корсунем сколихнув весь український народ. Перемоги саме у цих битвах стали сигналом до всенародного повстання проти польсько-шляхетського володарювання в Україні.

Література

1. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя:  Прем’єр, 2002.

2. Д. І. Яворницький. Історія запорозьких козаків. (у трьох томах) Київ: Наукова думка,1990

3. Михайло Грушевський. Історія України – Руси. Київ: Наукова думка, 1995

4. І. П. Крип’якевич. Історія України. Львів: вид. „Світ”, 1990

5.  Віталій Щербак. Українське козацтво: формування соціального стану, http://litopys.org.ua.

6.  Боплан. Опис України|  http://litopys.narod.ru/boplan/.

7. Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Київ, Українська Видавнича Спілка, 1996

8.  Довідник з історії України. (у трьох томах). Київ, Генеза,1993

       9. Валерій Шевчук. Суспільно-політична думка в Україні в XVI — першій половині XVII ст.  http://litopys.org.ua.

       10.  Самійло Величко. Літопис. http://slovnyk.org.ua

       11. Наталія Полонська-Василенко. Історія України. Київ, „Либідь”, 1992