«Геній — багатій страшний, перед яким ніщо весь світ і всі скарби». Якщо вдуматися, ці Гоголеві слова написано немовби про нього самого. Духовне багатство усього створеного Миколою Васильовичем далеко не повністю збагнули його читачі у всьому світі й нині.

Хто не знає Гоголя — генія художнього слова, великого майстра сатири, чий нищівний сміх приголомшив Росію Миколи I? Проте сам Гоголь (особливо в останні 10 років життя) вважав себе передусім не письменником, а проповідником, свята мета якого — навчити людей бачити своє високе призначення і виконувати його. Досвід історії тут неоціненний. Тому він і надавав особливого значення своїй публіцистиці, створивши ряд блискучих статей з історії людства («Про середні віки», «Про викладання загальної історії», «Про рух народів наприкінці V століття») та історії України («Про малоросійські пісні» і «Погляд на створення Малоросії»).

Вершиною ж художнього мистецтва Гоголя-історика стала перлина світової літератури — повість «Тарас Бульба», де, як зазначали ще перші її читачі, важко і неможливо відділити автора — чарівника слова й автора — прекрасного знавця минулого України (до речі, вже юнаком Гоголь був добре знайомий із такими історичними джерелами, як козацькі літописи, «Історією про козаків запорозьких» Мишецького, «Описом України» Боплана й «Історією Русів»).

Завдання історії, як писав Микола Васильович, не в строгому викладі величезної кількості фактів, а у правильному передаванні «духу народу», «духу минулих віків».  Тому  феномен українського козацтва М. В. Гоголь розглядав як епоху в минулому українського народу, коли вражали своєю силою і могутністю вільні, непокірні характери, такі, як Тарас Бульба і його син Остап: „ его вышибло из народной груди огниво бед” - писав Гоголь про феномен українського козацтва. Гоголь шукав в історії час живих душ, час, який так сподівався побачити у сьогоденні.

Потяг до історії прищепили геніальному українцеві ще в дитинстві, в сім’ї. Гоголь чудово знав свій родовід і пишався ним. Він поціновував у предках — особливо в прадідові, козацькому полковникові Остапі Гоголі — ті самі якості, якими наділив пізніше Бульбу: вірну службу батьківщині, відвагу, честь, відданість високим ідеалам. З боку матері в роді Гоголя були такі освічені та безстрашні сини козацтва, як полковник Танський і «бунчуковий товариш» Лизогуб. Безперечно, великий письменник пам’ятав про те, чий він нащадок і до чого це зобов’язує. Крім художніх творів (а це не тільки «Тарас Бульба»; згадаймо і «Ніч перед різдвом», де запорожці прямо і відкрито оповідають свої «образи» самій Катерині II), Гоголь відчував гостру потребу написати цілісну історію України. Ще наприкінці 1833 року 24-річний письменник повідомляє про свій намір написати історію України «в шести малих або чотирьох великих томах». 9 листопада 1833 р. Микола Васильович пише своєму другові, видатному українському історикові й етнографу М.Максимовичу: «Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили...»

В „оголошенні про видання історії малоросійських козаків”, яке було опубліковане в  «Северной пчеле» у 1834 році, а потім передруковано у «Московському Телеграфі» та «Молве» Гоголь вважав істотною вадою попередніх робіт з історії України те, що їх автори не вказали «доныне этому народу место в истории мира».

Повністю виконати свій намір Гоголю не судилося. З чималого, вочевидь, обсягу написаного з історії України зберігся тільки короткий конспективний виклад задуму, який Гоголь, оформивши у вигляді статті «Погляд на створення Малоросії», опублікував у «Журналі міністерства народної освіти» в 1834 році, а потім включив до збірника «Арабески».

ЛИСИЦЯ ІВАН (рр. н. і см. невід) - український державний діяч кінця 17 ст., дипломат. Був брацлавським полковником, згодом перейшов на службу на Лівобережжя. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. В листопаді 1685 Л. разом з московським послом М. Алексеєвим їздив до Константинопольського Патріарха  Діонісія у справі перепідпорядкування Київської православної митрополії юрисдикції Московської Патріархії

За часів гетьманства Самойловича втратила свою автокефальність (незалежність) українська православна церква, ієрархія якої була висвячена єрусалимським патріархом Феофаном 1620 року. Восени 1684 року московський патріарх звернувся до гетьмана з пропозицією обрати київського митрополита, який би дав згоду, щоб київська митрополія була залежна не від константинопольського, а від московського патріарха. На цю посаду гетьман радив обрати луцького єпископа князя Гедеона Четвертинського (небіж єпископа Юрій Четвертинський був зятем Самойловича - чоловіком його молодшої дочки Анастасії). Вибори (елекція) відбулися в Києві у день Петра і Павла - 29 червня 1685 року в храмі св. Софії. Окрім духовенства, на вибори прибули гетьманські посланці - генеральний осавул Іван Мазепа і полковники: чернігівський - Василь Борковський, ніжинський - Яків Жураховський, переяславський - Леонтій Полуботок і київський - Григорій Коровченко (у 1677 - 1678 рр. він був чигиринським полковником і відзначився в обороні Чигирина від нашестя турків і татар). Як і передбачалося, митрополитом обрано Гедеона Четвертинського.

20 липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху московському і всія Русі Йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона Четвертинського і прохання затвердити "права і вольності духовного чину" в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї київської митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі в присутності вищого духовенства і царів. Того ж дня в Константинополь відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха Діонісія і проханням визнати підпорядкування київської митрополії московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але під впливом великого візиря Туреччини дав згоду й видав на початку 1686 року соборну грамоту з закликом до всіх віруючих і священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і підкорятися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська митрополія канонічне увійшла до Московського патріархату.

      Участь козаків у поході Яна Собєського під Відень в 1683 р., стала порятунком для австрійської столиці й усієї імперії. В липні того року величезна турецька армія, до трьохсот тисяч вояків, перейшла Дунай і взяла в облогу Відень. Австрійська імперія не мала сил, щоб розірвати цю облогу, і через деякий час становище столиці стало безнадійним. І тоді на допомогу імперії поспішив польський король Ян Собєський зі своїм військом, до якого входили й козацькі полки. Активну участь і в цій битві, і в подальшому переслідуванні турків взяли козаки, що відзначають як польські, так і західноєвропейські джерела. Коли зранку 12 вересня турки почали генеральний штурм Відня, несподівано їм в тил ударили прибувши союзні війська, у складі яких були українські полки Семена Палія, Іскри, Ворони, Булиги.

Турецьке військо було розгромлено. Втративши понад 30 тисяч убитими і залишивши увесь обоз, турки втекли.

На честь подвигу запорізьких козаків на старовинній церкві, що стоїть на горі Леопольдсберг, було встановлено меморіальну дошку.

       А герой Відня козак Юрій Кульчицький отримав у нагороду увесь запас кави, що був у турецькому обозі. Наступного року він відкрив кав’ярню, де почав пригощати кавою “по-віденьські” – з цукром та вершками. Вважається, що саме з того часу почалась історія кави у Європі.

 На відзначення 320-ї річниці визволення Відня від турецької облоги, а також у зв'язку зі святкуванням 12-річчя Незалежності України, посольством  України в Авсрії було реалізовано проект з встановлення в австрійській столиці пам'ятника українським козакам, створеного колективом у складі скульпторів: голови Національної спілки художників України, професора В.А. Чепелика, О.В. Чепелика та архітектора В.П. Скульського. Пам'ятник було виготовлено на Київському творчо-виробничому комбінаті “Художник” (директор В.С. Шевелюк). встановлено в одному з найкрасивіших куточків Відня - парку, де колись були укріплення (шанці) проти турків. Цей парк так і називається «Тюркеншанцпарк».

Пам'ятник виготовлено в бронзі. Виробничі витрати на здійснення згаданого проекту становили понад 41 тис. дол. США. Відгукнувшись на звернення посольства, вирішальний фінансовий внесок у реалізацію проекту зробили адміністрація 18-го району Відня, австрійська фірма УТА Телеком АГ та український Укртелеком. Австрійська транспортна фірма “Др. Лассман ГмбХ” за власні кошти перевезла пам'ятник до Відня (вартість доставки - близько 5000 євро). Посильний внесок зробила також українська діаспора в Автрії. Реєстрове козацтво підключилось до реалізації проекту на завершальному етапі, організувавши й сплативши послуги митного брокера.

Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 15 вересня 2003 року. До присутніх представників дипломатичного корпусу, офіційних, ділових, культурних кіл та ЗМІ країни перебування, громадськості Відня звернулися міністр юстиції України О. Лавринович, посол України в Австрії В. Огризко, керівник 18-го району Відня К. Гомоле, голова спостережної ради ВАТ Укртелеком С. Січкаренко, керівник фірмою УТА Телеком АГ Р. Карре та ін.

З промовою виступив і Гетьман УРК Анатолій Шевченко. “Якщо в 17 столітті за волю Австрії боролося п'ять тисяч козаків, то сьогодні в лавах УРК 24 тисячі козаків, готових співробітничати в економічній, науковій, культурній сферах”, - сказав він.

Після церемонії відкриття в посольстві України в Австрії відбувся прийом, під час якого посол України в цій країні Володимир Огризко був прийнятий у лави Реєстрового Козацтва на посаду заступника гетьмана з питань міжнародних відносин.

Гетьман УРК підписав у Відні ряд протоколів щодо намірів з науковими організаціями й культурними центрами.

Територія Південної України в кінці XVIII — початку XIX ст. являла собою своєрідний регіон, де взаємодіяли різні суб'єкти істо­ричного процесу, перепліталися їхні інтереси. Так, козаки зруйно­ваної Запорозької Січі, населення колишніх Вольностей Запорозь­ких звикало до нових умов існування, намагалось зберегти власти­вий йому спосіб життя. В свою чергу, російський уряд волів перетворити країну на чорноморську державу, що неодмінно при­зводило до змін у житті місцевого населення, з одного боку, та до загострення російсько-турецьких відносин, з іншого. Виходячи з потреб заселення, освоєння та захисту нових земель, перетворення їх на зручний плацдарм для подальшої експансії, російському уря­дові необхідно було вжити низку спеціальних заходів. Одним з таких заходів уряд вважав створення військових формувань, які за структурою та функціями нагадували козацькі війська, а також могли, певною мірою, компенсувати втрачену військову силу Запо­розької Січі. Протягом кінця XVIII — початку XIX ст. на Півдні України було створено вісім таких козацьких військ і серед них  Грецьке (Ал­банське) та Кримське (Татарське) війська.

Після закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. російський уряд відкликав Балтійську ескадру з Архіпелагу. Багато греків, які мали відчути на собі турецькі репресії за допомогу росіянам під час бойових дій, звернулись до уряду Катерини II з проханням щодо надання їм російського громадянства. Від російського уряду вони одержали дозвіл оселитись у Криму біля фортець Керч і Єнікале та на території майбутнього Ялтинського повіту. В обмін на надання земель, матеріальну допомогу та захист, Імперія одержувала досвідчених у мореплавстві, торгівлі та ремісництві підданих.

При цьому слід зазначити, що далеко не всі греки та албанці, які емігрували до Росії, вступали до складу Албанського війська.

Згідно з "Земським грецьких поселенців установленням" від 28 березня 1775 р. грекам, що бажали переселитись до Росії або вже переселились туди, надавались наступні пільги та гарантії: по-перше, через брак земель біля керченської і єнікальської фортець було вирішено надати грекам-переселенцям п'ять селищ біля Таганрогу по 100 дворів у кожному із розрахунком 1 двір на 4 особи чоловічої статі на 60 десятин (для простих переселенців). Переселенців звільняли від сплати податків на 20 років, а після цього вони повинні були сплачувати до казни по 2,5 коп. за десятину землі щорічно. По-друге, зведення будинків, лікарні, церков, магазинів, казарм, гімназій для переселенців мало бути здійснене за рахунок державних коштів. По-третє, кожен з переселенців мав одержати одноразово по 12 крб. і харчів на рік за солдатським штатом. Крім того, російський уряд передав грекам рибальські заводи та надав їм право вести торгівлю на всій території держави без будь-яких обмежень. Греків, що служили у російських військах під час війни 1768-1774 рр., взагалі було звільнено від сплати торгових зборів. Переселенці одержали право сприяти виведенню до Росії греків, болгар та албанців, причому за кожну виведену родину агент одержував від казни 5 крб. Окремі положення документу також стосувались умов несення греками військової служби по охороні нових кордонів Російської імперії.

Серед проблемних питань, які виникають при вивченні історії війська, слід назвати проблему визначення точного часу створення Албанського війська та питання про належність так званого "Албанського дивізіону" до козацьких військ Російської імперії. З цього приводу можна зазначити, що характер пільг, наданих албанцям та їх родинам, дозволяє віднести військо до складу козацьких; це підтверджується і тим, що у збірці "Казачьи войска"  подаються відомості про військову службу албанців, як козаків. На сьогодні можна стверджувати, що процес юридичного та фактичного оформлення формування тривав з 28 березня 1775 р. до серпня-вересня 1776 р.. коли албанські (грецькі) команди почали нести військову службу.

Після приєднання Криму до Росії у 1783 році офіційний Петербург прийняв рішення про доцільність привернення місцевих мурз до державної цивільної та військової служби. Значну роль зіграв у цьому особисто князь Г.О.Потьомкін. За проектом князя Г.О.Потьомкіна 1 березня 1784 року Катерина ІІ підписала іменний наказ про створення війська з числа підданих, які мешкали у Таврійській області  За приблизним на 1784 рік штатом до складу дивізіону татарського війська входило 17 офіцерів: один майор (300 крб. на рік), два ротмістри (по 200 крб. на рік), два поручики (по 150 крб. на рік), два прапорщики (по 120 крб. на рік) та 10 наказних отаманів, які одержували на рік по 40 карбованців. Назва останньої старшинської посади у дивізіонах свідчить на приналежність загонів до козацьких військ Російської імперії. Таким чином, разом з 190 рядовими козаками, яким на рік сплачувалось по 35 карбованців, до складу одного дивізіону мало входити по 207 чоловік, а до складу всіх п’яти — 1.035 козаків.

На сьогодні можна стверджувати, що незважаючи на факт участі російської військової і цивільної адміністрації у створенні Кримсько–татарського війська, до складу його загонів входили лише кримські татари. Саме це можна вважати певною особливістю, що відрізняло це військо від решти козацьких формувань півдня України. Всі офіцери і більшість наказних отаманів у дивізіонах були з числа молодих мурз, які представляли відомі родини Криму. На червень 1784 року було сформовано вже три дивізіони. У період між весною 1788 та 1790 років дивізіони Кримсько–татарського війська несли службу безпосередньо на території півострова. Крім охорони узбережжя Криму від можливого турецького десанту, татари, як і козаки інших формувань російської армії, супроводжували пошту, посадових осіб під час їх подорожей Кримом. Татари несли варту по лісах та навколо соляних озер; їх було залучено і до пошуку та переслідування втікачів та розбійників, до доставки естафет між містами та селищами півострова

У 1790 році дивізіони було передислоковано в Чернігівське намісництво, де вони приєднались до складу корпусу генерал-аншефа Кречетникова.  Наприкінці 1792 року Кримсько-татарське військо одержало наказ повернутись до Криму, де відразу після їх повернення уряд ліквідував ті чотири дивізіони, що були створені двома роками раніше. Два інших дивізіони продовжували свою службу до 1796 року, коли після смерті Катерини ІІ вийшов наказ про їх скасування.

Грецькі переселенці, в тому числі й військові албанських команд, багато зробили для перетворення Півдня України та Криму на майбутню базу чорноморсько-середземноморської торгівлі. Вже наприкінці 1770-х-початку 1780-х рр., перебувачи у російському підданстві греки вели торговельні операції зі Стамбулом (Туреччина), Ліворно (Апенінський п-в), Марселем (Франція) та Олександрією (Єгипет). Все це призводило до появи грецьких торгових династій, що збагачуючись самі, підіймали й економіку Півдня України.

5. Що Вам відомо про козацьке характерництво?

Характерник (химородник, галдовник чи знаюк)-назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерники могли заговорювати біль, спиняти кров. Було прийнято думати, що вони можуть моментально переміщуватись на великі відстані, перетворюватися на різні предмети, ловити кулі та ядра. Вважалося, що надприродні якості характерників допомагали козакам перемагати ворогів. Тому характерниками вважали найвидатніших отаманів. Xарактерник - своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І.Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником. Характерники, котрі уособлювали ідеал воїна-чаклуна користувались безумовним авторитетом серед козаків на Січі. Визнання саме такого ідеалу лицаря-запорожця засвідчувало, що в українському козацькому середовищі зберігались архаїчні давньоєвропейські військові традиції. Більше того, і після ліквідації повнокровних козацьких структур у наддніпрянській Україні в сільському середовищі жевріли уламки цієї традиції та зберігалось уявлення про особливість українського лицарства. Ця особливість українського лицарства, на відміну від європейської чи російської традиції, підкреслювалась надприродними чародійськими здібностями, що відповідало архаїчному уявленню про вояків-чаклунів. Поряд із легендами і вигадками характерництво  мало реальні вияви:

екстрасенсорні здібності;

практика фізичного гартування;

пісенно-енергетичні вправи;

збереження і розвиток надбань нетрадиційної медицини;

інтуїтивні здібності;

практика особливих прийомів бойового мистецтва з козацькою зброєю і на її основі - без зброї;

система навіювання;

збереження традицій дохристиянського світорозуміння тощо. Все це було підпорядковано головній справі - війні.

Поряд із цим створення легенд і міфологізація характерників була потрібна як їм самим, так і козацько-лицарському середовищу, що також підтверджується реальними подіями української історії (згадаймо хоча б гайдамацьких ватажків або того ж  І.Д.Сірка. Зачарованою вважали запорожці його праву руку, тому нібито поховали отамана без неї. Саму ж руку засушили й брали як оберегу в боях.). Отже, за козацької доби ідеальним уособленням козака-лицаря вважався характерник, котрий виявляв нерозривне поєднання духовної і фізично-прикладної сутності козацько-лицарського мистецтва.

Це уособлення знайшло своє втілення і в народному фольклорі:

 То як теє Січовії Стрільці зачували,

У своєму серці великеє пересердя мали.

Із города, із Білої Церкви в поход вистyпали.

Попереду всіх та Хведір Черник,

Сотник стрілецький, січовий характерник 

На воронім коні грає-виграває,

Степи, поле щире собою звеселяє.

Бо в нього зброя як сонце ясне,

Що не заходить, не гасне.

Бо в нього очі як у сокола...

Та в літературі: „Да что ж это за  характерник, дедушка? - Характерник  бывал человек очеиь разумный и знал всякую всячину; его и пуля не брала, и сабля не рубила; у него на все было средствие и способ, на все хорошее слово и польза.  Характерники  знали все броды, все плавы по Днепру и другим речкам;  характерник  из воды выводил сухого и из огня мокрого, у них была лыцарская совесть и добродушие; жида и прочую мерзость били, грабили, жгли, а

церкви не забывали. Вот что были  характерники”. (за А. Чайковським)

Жили козаки характерники і в нашій місцевості: „Там, у Кальміуській паланці, було все -- Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки- характерники , звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміуської паланки був приморський форпост -- давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Азовського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії”.

 На основі тих легенд та історичних фактів, що дійшди до наших днів можна  прийти до висновку, що характерництво є проявом найкраших якостей воїна, вищою ступінню розвитку фізичних та психічних можливостей козака.