>>>відповіді на запитання інших турів>>>

1.Охаректеризуйте участь українського козацтва у "Європейській христіянській міліції".

Протягом усього більш як сторічного періоду стримання османської навали на Європу важлива роль належала українському козацтву. Свої звитяжні морські походи до берегів Туреччини запорожці почали здійснювати, ще задовго до відомої поразки турецького флоту біля Лепанто. Ці походи відомі з чисельних українських переказів, дум. Літописних свідчень, праць вчених, істориків козацтва, насамперед М.Грушевського та Д.Яворницького. Проте ці джерела не дають виразного уявлення по значення внеску козацтва у загальноєвропейську боротьбу проти турецької експансії.

      Цей аспект справи вперше порушив і аргументовано з'ясував французький історик Х.Лемерсьє-Келькеже у досліджені "Литовський кондотьєр XVI століття: принц Дмитро Вишневецький і походження Запорізької Січі за турецькими архівами". Досліджені вченими документи засвідчують, що перших поразок турецькі війська зазнали від козаків ще в 1559-60рр., а найбільш загрозливим для Порти був виступ Дмитра Вишневецького. Автор підкреслив значення "виняткового в історії Отаманської імперії тієї епохи факту, коли така грізна сила спрямовувалась не проти певної країни, а проти окремої особи, що очолювала чотирьохтисячний козацький загін, згадуваний у документах, що розглядалися на засіданні Великого Дивану. Та й пізніше правителі Туреччини потерпали від козаків. Мудрий і жорстокий султан Мурад IV казав, що він "зі своїм військом почуває себе єдиним правителем (світу ) і лише козаки заважають йому спокійно спати". А таке міг би сказати не тільки він, якщо згадати, що козаки в 1604 році заволоділи турецькою фортецею Варною, у 1614 році захопили Синоп, а в 1615 році 80 козацьких чайок підійшли до Стамбулу ( онстантинополя). У 1621 року козаки взяли фортецю Білгород і ілію, при цьому визволивши три тисячі полонених. В 1620 році козаки брали участь в битві під Цецерою; в 1621 році разом з поляками отримали перемогу над турками під Хотином; в 1623 році спільно з донцями напали на Трапезунд; в 1624 році досягли передмістя Константинополя, спалили Єдикуле. При потребі цей перелік міг би бути розширений. Ці сміливі походи викликали нечуваний переполох у землях турецької держави - навіть султан, казали, готувався втікати зі Стамбула, лякаючись козацьких наскоків.

         Та разом із тим нанесені турецькому військові поразки продемонстрували всій Європі, що воно не таке вже й не уразливе, що його можна не лише стримати, а й розбити, тільки для цього потрібно об'єднати сили всього християнського світу. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. папа римський вислав свого нунція— хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з метою залучення їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в кам’янці, каневі, Черкасах. В листі Климента VIII до козаків відзначалася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу . Вагомим дотатком до послання понтіфіка із закликом боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Напевно, через конфлікт Януша Острозького з риштофом осинським, папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким. Бувший старший реєстру продовжував підтримувати тісні контакти з козаками. Тому, ймовірно, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста.

В той же час у Західній Європі було засновано "Лігу християнської міліції ", інтернаціональну за своїм складом і характером, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників із Європи . Очолив цю лігу герцоґ де Невер. Французький нащадок останньої візантійської династії Палеологів.. Як повідомлялося недавно в одній публікації, у південнофранцузькому містечку Карпантрес, неподалік від Авіньйона, де на початку ХVII ст. містився центр "Ліги християнської міліції", знайдено рукописні матеріали про контакти керівників ліги із старшинами запорозького війська.

Як відомо, гетьман Сагайдачний і Запорозьке військо у 1618 році вступило до цієї ліги, причому гетьман обіцяв керівництву ліги підняти проти турків православно-християнське населення на Балканському півострові. Головний фронт Запорізького Війська Сагайдачний звертав проти татар і турків, і як член ордену " Християнської міліції" боротьбу з мусульманським світом вважав за головне завдання козаччини. Символічно, що на сході, на суходолі навалу османів зупинили в 1621 році в битві під Хотином, де вирішальну роль відіграв гетьман Сагайдачний на чолі 40 000 козаків. Цю особливу роль українських козаків у порятунку Європи від османської неволі підкреслював німецький філософ Лейбніц. Постійна боротьба українського козацтва проти імперської експансії Стамбула означала, що Україна включається в широкий загальноєвропейський контекст порятунку всієї західної, християнської цивілізації від можливої загибелі, від страшної загрози з боку Азії. Антиосманська Ліга Міліції Християнства охоплювала усі європейські сили, що намагалися протистояти агресії Стамбула. Гетьман Петро Сагайдачний здобув у цій боротьбі міжнародне визнання: за видатні заслуги в боротьбі з турками він був обраний головою Європейської ліги християнської міліції. Значний слід залишили по собі й інші гетьмани, утверджуючи козацтво як потужну антиосьманську силу. Зокрема, Северин Наливайко, Михайло Дорошенко, Іван Петражицький.

Боротьба українського народу проти турецько-татарської агресії досягла свого апогею в першій третині XVII ст. Це був час, коли, говорячи словами старого українського літопису, "вся земля агарянська стогнала тоді від меча козацького й палала вогнем козацьким". Запорозькі козаки громили турків у придунайських князівствах і на Балканах, завдавали ударів по римському ханству й здійснювали уславлені морські походи на Анатолію, не раз загрожуючи самому Стамбулові. Це посилення боротьби українського козацтва з турками й татарами викликало помітний резонанс на Заході й знайшло відбиття в різних джерелах і пам'ятках — у реляціях дипломатів і описах мандрівників, у брошурах і "летючих листках", які заміняли тоді газети, в працях істориків і романічних життєписах козацьких ватажків, у поемах і драмах письменників.

 Широкого європейського резонансу набули наслідки Хотинської битви 1621 р. — однієї з найбільших і найважливіших за наслідками битв XVII ст. За її ходом уважно стежили в усій Європі, оскільки від її розв'язки залежала доля багатьох країн і народів. Хоч і не доведена до повного розгрому турків, ця битва була їхньою першою великою поразкою на суходолі, рівною за масштабами й значенням їхній першій поразці на морі в битві при Лепанто 1571 р. У Хотинській битві брало участь 42-тисячне військо, очолюване гетьманом Сагайдачним, і, як засвідчують численні польські, турецькі й західноєвропейські джерела, саме воно відіграло в ній вирішальну роль.

Козацькі війни з турками й татарами мали значення для пробудження національної самосвідомості українського народу та розвитку тогочасної української літератури. Як писав І. Я. Франко, "почуття народної самосвідомості сильно пробуджувалося в широких народних масах, головним чином під впливом частих героїчних козацьких походів у рим, Малу Азію, Варну, Стамбул з метою боротьби з турками й татарами і звільнення християнських полонених, під впливом таких героїчних справ, як Хотинська війна 1621 р.""

3. Розкажіть, що таке "татарський танок".

Українське козацтво виникло й сформувалося як соціальна верства і організована військова сила у неперервних сутичках, а потім і степових війнах, із татарами. Однiєю з визначальниx рис козака була його войовничiсть. Степова вiйна вiдзначалася несподiваними ситуацiями, швидкоплиннiстю, тож у козацькiй тактицi поєднувалася обережнiсть з xоробрiстю. Досить часто козак iшов на вiйну заради слави, тобто з бажанням прославитися вiйськовими подвигами – „слави i честi набрати", а iнколи просто задля здобичi. Iнодi заради слави козак вiдважувався на найвiдчайдушнiшi подвиги, щоб його не назвали боягузом. Призначенням козака була вiйна, а становище України вимагало постiйного вмiння тримати зброю в рукаx. Kозак любив свiй обов'язок боронити рiдну землю. Iдея вiри i любовi до батькiвщини поєднувалася в нього з iдеєю вiйни.

Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XV до кінця XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну свободу.

Степові війни примушували переймати бойовий досвід та зброю противника, а також виробляли тактику боротьби із військом супротивника. Здибавшись з ворогом дуже великої сили, запорожці ставали до оборони. Щоб не допустити до себе ворожу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за тих возів палили на ворогів з мушкетів, одбиваючись так по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці ставали за возами у кілька рядів (лав), і поки передня лава палила, задні лави набивали рушниці та передавали переднім, так що кулі летіли дуже рясно. Для того ж, щоб вороги не порозкочували возів, запорожці прив'язували віз до воза ланцюгами.

У таких таборах запорожці одбивалися від удесятеро більшої татарської сили, а коли ті, стративши даремно чимало людей, знімали облогу і відходили геть, запорожці зараз же сідали на коней і, догнавши татар, кидалися на них ззаду. Табор служив не тільки для оборони, але й як опори для атакуючої акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько під позиції, ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.

Татари уникали штурмів фортець, не витримували відкритого бою і не йшли на рукопашний бій. Якщо вони таки починали бій, то цим лише перевіряли силу опору противника, а, отримавши відсіч, відразу відступали. Штурми фортець, особливо повторні татари здійснювали тільки тоді, коли розраховували на особливо велику здобич.

Озброєння татарської кінноти диктувало і відповідну тактику їхніх дій, добре описану сучасниками. Вона базувалася на двох факторах - швидкість плюс раптовість. Бойовий прийом татарської кінноти, що полягав у несподіваному наскоку одного, або декількох кінотників, випусканні стріл з луків і такому самому несподіваному поверненні назад козаки називали герцем, або „татарським танком”. Цей прийом описано і в поетичних творах тієї пори:

Звичним танцем  татарва з криком наїжджає,

Не здригнувшись, той наскок військо одбиває.

Закипів кривавий бій, градом сипле стріли,

Князь встигає бути скрізь, править битву вміло.

Крикнув: "Ну ж бо, як один, з усієї сили,

Вдармо, діти, разом, як раніш трощили.

Подивіться, злодії з ляку метушаться,

Врятуватися від нас їм тепер не вдасться".

Бакай із старшиною свіжих приганяють,

Ранцем знов наскакують, сильно напирають.

Крики, брязк шабель, які здобичі шукають,

Бусурмани хмари стріл з луків випускають.

 Князя поклики усім додають відваги,

Зі своїм козацтвом він має перевагу,

Злі  татарські   танці рве, сам напосідає,

І за ним стрій польських рот дружно наступає.

А середній ряд, в якім польська міць стояла,

як ударив на татар, аж земля дрижала.

Брязкіт зброї, гук рушниць та іржання коней,

Бубнів грім, ревіння труб, "гей!", "ала!"...

І ще:

Злився з копотом i ржанням коней табунових

I, мов стадо голубине замигтiло крильми,

  рутять в полi веремiя Делiбашi кiньми.

Кругом табору танцюють той  танець   татарський ,

Що не раз крутив-морочив голови лицарськi.

Запорозькі козаки і сами часто застосовували таку тактику. Великі бої запорожці ніколи не починали відразу. До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць . „3 під полковничої корогви вискочило 40 коней”, читаємо в описі бою під Гомлем 1651. р. ,”0дин із них виїхав на герць , викрикуючи по татарськи „алла-алла”.

 Щоб обдивитись краще на ворожий стан та навести ворогів на свій табір, вони насамперед висилали охочих товаришів на герць, і ті, наблизившись до ворогів, викликали ворожих богатирів битись один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати та ганьбити ворогів, що, здається, й мертвий встав би, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані герцями вороги здебільшого кидалися на козацький табір, а тут їх вітали такою "залізною квасолею" (тобто кулями), що все поле навкруг козацького табору вкривалося ворожим трупом. Першого дня в бою під Берестечком у таких „танцях” козаки побили багато поляків.

Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами „велів свойому війську йти лавою, наче на не приятеля”. У кримському поході 1628. р. запорожці „весь час билися хоч герцями, хоч лавою”.

4. Під час хрещення хлопчиків запорозькі козаки додавали у купіль.... що саме?

 Купіль  [франц. - чашечка] - ємність з водою в баптистеріях, призначена для християнського обряду хрещення (синонім - куфа).

Терміну хрещення відповідає гр. bavptisma, лат. baptismus, рос. крещение, пол. chrzest. Перекладається (тлумачиться) як обмивання, обмиття, баня, купіль (див. Лексикон словенороський Памви Беринди. – Київ, 1961). Купіль , занурення, обмивання пов'язане з відомою в історії релігії символікою води як знаку очищення і життя. Але в християнстві вода символізує і смерть та погребення Христа: „Бо ми погреблися з Ним через хрещення ( купіль ) у смерть” (Рим. 6:4); „Як дійдемо до подібности в Його смерть? Через те, що будемо погребані через хрещення (тобто купіль)” (Василій Великий). Патріярх Йосиф Сліпий дає таке визначення таїнства Хрещення: „Хрещення як тайна є видимий зовнішній знак, постійно установлений Христом, що відроджує людину до надприродного життя через освячуючу благодать. Ця тайна тісно в'яжеться і є символом смерти і воскресіння Христа по Його власним словам: „Чи можете пити чашу, котру я п'ю, і хрещенням, котрим я хрещуся, хреститися?”

За народним світоглядом дитина від дня її народження - невід'ємна від природи, її матеріальна частина. Надзвичайно важливим моментом в житті новонародженого вважалося хрещення та перше купання. Для купелю робили нові дерев'яні ночви. Своєрідністю відзначалось і перше, обрядове за суттю, купання дитини. Щоб забезпечити дитині щасливу долю, у купіль клали предмети, освячені в церкві: вода, зілля, мед, молоко, обов’язково доливали свяченої йорданської води, яку називали “живою водою”, примовляли: - Ллю святу йорданську воду на твоє щастя, на твою вроду. Щоб дитина не була сутулою, щоб перевірити, чи немає вивиху, чи перелому, її перед тим, як виймати з купелі , “міряли”: зводили докупи лікоть лівої ручки і колінце правої ніжки і навпаки. Воду з купелі виливали там, де люди не ходять, або під плодюче дерево, щоб злі люди не походили по долі дитини. Зазвичай, у купіль дівчинки клали ромашку (“щоб рум’яна була”), калину (“щоб красна була”), гілочку вишні (“щоб гарна була”), материнку (“аби хвороб не знала”), любисток (“щоб люб’язна була”). У купіль хлопчикам додавали гілочку дуба (“щоб був міцний, як дуб”), листя й коріння любистку (“щоб любили”). Існували і регіональні відмінності ритуалу: наприклад, на Поділлі в купіль дівчинки кидали пелюстки з першої півонії. Таку квітку стерегли, щоб ніхто чужий (у кого є дівчата) не зірвав, бо може “вкрасти” щастя .

А в деяких районах Карпат під час першої обрядової купелі, яку здійснювали на третій день після хрещення, на край “купілки”, зробленої з верби, клали різні домашні та сільськогосподарські предмети: хлопчикові – молоток, сокиру, рубанок, а дівчинці – веретено, голку, заколоту в одному розі “крижма”, намоченого у воді (“щоб була зручна в жіночій праці”) .

Гріли воду для купелі у високих глечиках, але не давали їй закипіти, бо дитина буде сердита. Не випадково ж, як щось негаразд у поведінці, то кажуть: “У гарячій воді купаний” . Після купання мати годувала малюка і туго сповивала його на сон. З перших днів дитину привчали до здорового способу життя, використовуючи оздоровчі сили природи: сонця, води, повітря, поклавши в основу виховання її фізичне здоров’я, як передумови розвитку розуму і почуттів.

Запорожцi щиро вiрили в Бога i проголошували свою вiдданiсть iдеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козакiв лише "зовнiшня должнiсть грекороссiйського закона спостерiгалась". Запорожцi, за висловом Ш.Лезюра, "жили скорiш за звичаями, нiж за законами". Процедура виконання багатьох християнських обрядiв на Запорожжi дещо вiдрiзнялась вiд тiєї, що була поширена в iнших регiонах Української держави. Козаки так часто використовували пiд час релiгiйних свят i виконання релiгiйних обрядiв зброю, що можна казати про iснування своєрiдного "культу зброї". На Запорожжi iснував звичай, згiдно з яким пiд час хрещення хлопцiв, що народилися у запорозьких козакiв, батько пiдсипав у купiль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Треба зауважити, що в iнших частинах України використання пороху пiд час хрещення не було поширене. Бiльш того, за свiдченням iноземцiв, якi вiдвiдували українські землі в XVII-XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутнiми при обрядi хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини.

5. Охарактеризуйте участь та роль козаків у європейських війнах XVII ст.

Спираючись на цю національну військово-політичну силу, яка виникла спонтанно, в умовах відсутності державності, український народ на початку XVIІ cт. вступив у тяжку боротьбу на два фронти: проти татар і Османської імперії, яка наводила жах на всю Європу, і проти польської шляхетсько-католицької експансії, за спиною якої стояв папський Рим і всеєвропейський табір контрреформації. Важливо вказати, що як перший, так і другий аспекти цих визвольних змагань українського народу були тісно пов'язані з важливими процесами й подіями суспільно-політичної історії тогочасної Європи і, більше того, відігравали в них певну роль. Так, козацькі війни з турками й татарами в масштабах континенту були, зрештою, не чим іншим, як важливою ланкою всеєвропейської боротьби з османською агресією, яка в другій половині XVI й на початку XVII ст. залишалася однією з найгостріших проблем політичного життя Європи. З другого боку, той запеклий опір, що його вчинив український народ поширенню унії і загалом шляхетсько-католицькій експансії, сприймався на Заході як одна з ланок загальної боротьби проти наступу контрреформації. Таким чином, на початку XVII ст Україна вступає в тісніші й активніші зв'язки із всеєвропейським суспільно-історичним процесом, і логічним наслідком цього було розширення участі українського козацтва в європейських війнах того часу.

          Широкого резонансу в Європі мали наслідки Хотинської битви 1621 р. — однієї з найбільших і найважливіших за наслідками битв XVII ст. За її ходом уважно стежили в усій Європі, оскільки від її розв'язки залежала доля багатьох країн і народів. Хоч і не доведена до повного розгрому турків, ця битва була їхньою першою великою поразкою на суходолі, рівною за масштабами й значенням їхній першій поразці на морі в битві при Лепанто 1571 р. У Хотинській битві брало участь 42-тисячне військо, очолюване гетьманом Сагайдачним, і, як засвідчують численні польські, турецькі й західноєвропейські джерела, саме воно відіграло в ній вирішальну роль.

Найбільшого розмаху козацькі війни з турками й татарами досягли в 10-20-х рр. XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. Із тогочасних західноєвропейських джерел напрошується висновок, що десь у період з 1608 по 1624 рік запорозькі козаки, нерідко підтримувані донськими козаками, майже повністю панували на Чорному морі, наводячи страх на прибережні міста й провінції Османської імперії. Справа дійшла навіть до того, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявили: якщо він не захистить їх від козаків, то вони визнають їхню владу.

1604 року запорожці зробили похід на анатолійське узбережжя Туреччини, а через рік захопили Варну — в той час одну з головних турецьких фортець на Чорному морі. У 1608 році вони зруйнували фортецю Перекоп, через два роки напали на турецькі придунайські фортеці Акерман, Килію та Ізмаїл. У 1614 році запорожці атакували Трапезунд і захопили Синоп, а через рік з'явилися під турецькою столицею і спалили її портові причали на очах у султана та його двору. Ще через рік гетьман Сагайдачний здійснив зухвалий похід на Кафу, центр торгівлі невільниками в риму, і визволив їх у великій кількості. В 1618 році султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювалися заходи оборони від козаків, причому на цю нараду були запрошені посли Венеційської республіки, Франції, Англії та інших європейських держав. Венеційський посол X. Вальєр доповідав у цей час, що "турки доведені до краю нападами козаків, які стали для них надто болючими", і тепер вони готуються до великої війни з Польським королівством, головна мета якої — "знищити козацькі гнізда". Це була підготовка до Хотинської війни, яка для турків безславно завершилася. Інший венеційський посол у Стамбулі С. Контаріні свою розповідь про козацькі походи на Туреччину завершив таким цікавим висновком: "І недалеко вже той день, коли всюди будуть поважати країну і хоробрість цього народу", тобто козаків.

Водночас із відсіччю турецько-татарській агресії український народ наприкінці XVI — на початку XVII ст. вів також тяжку боротьбу проти польсько-шляхетської експансії, яка в той період неухильно зростала, загрожуючи йому повним поневоленням і знищенням козацтва. Слід сказати, що козацтво з самого свого зародження проявляло себе силою, опозиційною польсько-шляхетській державі, було її запереченням, а його перші масштабні виступи проти неї відбулися ще наприкінці XVI ст. (повстання осинського і особливо Наливайка). Впродовж першої чверті XVII ст. ці визвольні змагання козацтва то посилювалися, то послаблювалися, на певний час основні свої зусилля воно спрямовувало на відсіч турецько-татарській агресії. Тим часом у суспільно-політичному житті України відбувалися неґативні процеси й зміни, посилювався натиск шляхетської Польщі, поєднуючись із наступом католицизму та впровадженням унії, і це поставило козацтво перед необхідністю зосередити свої сили передусім на боротьбі проти цієї загрози.

В плані міжнародному вона була пов'язана з тією боротьбою, яку вели народи Європи проти наступу контрреформації і феодально-католицької реакції, яка тоді запанувала в багатьох країнах континенту і, зокрема, в Польщі.

Боротьба козацтва проти покатоличення України збіглася з черговим загостренням конфесійно-політичної боротьби в Західній Європі під час Тридцятилітньої війни, і це сприяло тому, що вона викликала дедалі більший інтерес як у католицьких, так і в протестантських країнах. Як констатує відомий італійський вчений-славіст А. Кроніа, вона належала до тих історичних явищ на сході Європи, які в першій третині XVII ст. привертали найбільшу увагу в Італії. Те ж саме можна сказати й про інші країни Західної Європи, причому в країнах протестантських, зокрема в Англії і Голландії, в українському козацтві починають вбачати потенціального союзника в боротьбі з "папістами", тобто з католицьким табором.

Коли вибухнула Тридцятилітня війна 1618-1648 рр., обидві воюючі сторони виявляють до козаків великий інтерес і вдаються до їх вербування. А це призводить до того, що значна кількість козаків бере участь у Тридцятилітній війні, і на певних її етапах та в певних кампаніях вони відіграли значну роль.

Найраніше вдалася до військових послуг козаків Австрія, вже на першому етапі Тридцятилітньої війни, та й пізніше вона найчастіше і найширше до цих послуг вдавалася. В цьому їй активно сприяв уряд Речі Посполитої, особливо за правління короля Сигізмунда III. Як показали названі історики, в деякі періоди Тридцятилітньої війни в ній брало участь 10-12 тисяч козаків, що за мірками того часу становило значну військову силу. Між 1619 і 1637 рр. участь козаків у цій війні була майже безперервною, далі вона набирає епізодичного характеру. озацькі загони служили головним чином у легкій кінноті й використовувалися головним чином у маневрових діях при проведенні військових операцій; але поряд з тим вони могли служити і в піхоті. Козаки швидко здобули репутацію хоробрих, витривалихі відчайдушних вояків.  

Вербування козаків на цісарську службу розгорнулося одразу ж із початком Тридцятилітньої війни, і вони відіграли помітну роль вже на першому її етапі. оли 1619 р. чехи та їхній союзник трансільванський князь Бетлен Ґабор узяли в облогу Відень, козацькі загони й лісовчики вторглися в Трансільванію, змусивши її правителя швидко повернутися в свою державу й захищати її, а чехи теж змушені були відступити від австрійської столиці. Активною була також участь козаків у "чеській війні", яка завершилася розгромом чеського війська у битві при Білій горі. Оскільки козаки зіграли значну роль на першому етапі Тридцятилітньої війни, цісарський уряд продовжував і далі вербувати їх у значній кількості.

В середині 20-х рр. розпочався "шведський період" Тридцятилітньої війни, до якого козаки теж були причетні. Формуючи армію для імператора, славетний полководець Валленштайн наполягав на вербуванні козаків. У 1624 р. їх було набрано 6 тисяч, а потім ще 5 тисяч, крім того, в Німеччині залишилися деякі загони від попередніх етапів війни. Коли ж цісарський уряд припинив вербування козаків, Валленштайн влітку 1626 р. з докором писав у Відень, що якби він мав у своїму розпорядженні 8 чи 9 тисяч козаків і стільки ж угорців, то міг би завдати вирішальної поразки голландцям та Бетлену Ґабору й витіснити шведів з Німеччини.

На новому витку Тридцятилітньої війни, що розпочався 1629 р., Валленштайн знову вимагає від уряду вербування козаків, що знаходило розуміння у Відні. Радник імператора вестенберґ повідомляє Валленштайну 16 жовтня 1632 р.: "Поляки обіцяють 10-12 тисяч гусарів, але я вважаю, що краще одержати від них козаків". Одночасно Валленштайн заявляв імператору Фердинанду П, що він відмовляється від польських гусарів, і домагався, щоб до його армії терміново вербували козаків. Але новий польський король Владислав IV, який посів престол 1632 р., почав проводити не залежну від Австрії політику і заборонив ці набори. Та незважаючи на королівську заборону, козацькі загони продовжували прибувати до Німеччини. Так, після вступу у війну Франції навесні 1635 р. досить численні козацькі полки діяли у складі імператорської армії на Рейні та в Бельгії, роблячи глибокі рейди в тили французької армії, в Лотарінґію та Шампань. 31 травня 1636 р. відбулася запекла битва між козаками і французьким військом графа Сауссона біля Івой на території Люксембургу, про яку писала "Gazette de France" від 6 і 14 червня. Не без гумору газета розповідала, що "козаки напали на французів з жахливим галасом; наші люди, які не звикли до такого галасу, так злякалися, що кинулися тікати й відступили до болота на другому березі річки". Але потім вони отямилися й повернулися на поле бою.

В протестантському таборі менше вдавалися до вербування козаків на службу, та все ж не требували ним. Відомо, що до козаків виявляв активний інтерес шведський король Густав-Адольф, славетний полководець і політичний діяч, який їх називав "ворожими дияволами" і заохочував переходити на службу до своєї армії . Можна вважати доведеним, що саме він був ініціатором плану, який жваво обговорювався в політичних колах протестантських країн на рубежі 30-х рр. XVII ст.; суть його полягала в тому, щоб повністю відколоти козаків від Польщі, розгромити за їхньою допомогою цей "східний бастіон" католицизму і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги.

Слід ще сказати, що наприкінці Тридцятилітньої війни у 1645-1646 рр. козацький корпус був найнятий на французьку службу і в складі війська принца Конде брав участь в облозі й взятті фортеці Дюнкерка — центрального опорного пункту іспанців у Фландрії. Організатор цієї експедиції граф де Брежі, французький посол у Польщі, писав регенту Мазаріні про козаків, що це "дуже відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець". У переговорах козаків із французьким послом брав участь Богдан Хмельницький, на що де Брежі вказує в реляції від 21 вересня 1644 р.

Боротьба запорозьких козаків проти турецько-татарської агресії тривала протягом майже всього 17 століття. Одним із яскравіших і останніх епізодів цієї боротьби є участь козаків у поході Яна Собєського під Відень в 1683 р., рятівному для австрійської столиці й усієї імперії. В липні того року величезна турецька армія, до трьохсот тисяч вояків, перейшла Дунай і взяла в облогу Відень. Австрійська імперія не мала сил, щоб розірвати цю облогу, і через деякий час становище столиці стало безнадійним. І тоді на допомогу імперії поспішив польський король Ян Собєський зі своїм військом, до якого входили й козацькі полки (одним з них командував Семен Палій). Цей похід Собєського, не обумовлений спеціальними угодами й утилітарними мотивами, нерідко розцінюється як остання рицарсько-романтична акція в історії європейських війн і політики. Об'єднані сили союзників підійшли під Відень, і 12 вересня 1683 р. там відбулася запекла битва, яка завершилася розгромом турків. Активну і вирішальну участь і в цій битві, і в подальшому переслідуванні турків взяли козаки, що відзначають як польські, так і західноєвропейські джерела.

Незважаючи на відсутність державності, українське козацтво брало активну участь і відігравало вирішальну роль в суспільно-політичному житті тогочасної Європи.