1.Чи існував у козаків кодекс лицарської честі та звитяги і якщо так, то як ставилися козаки до його порушників?

Kожен нарiд має свiй побут i свої звичаї, i що давнiший нарiд, то стiйкiшi його побут i звичаї. В основi всiєї козацької громади теж лежав звичай. Запорiзьке вiйсько являло собою рiд вiйськового братства, із лицарським  кодексом   честі, основні імперативи якого загальновідомі: чесноти — відвага, вірність, достойні методи боротьби з противником; вади — боягузтво, зрада, віроломство. Як лицарське братство, українське козацтво було пов'язане узами громади, вiри й покликання. Вивчаючи історію укранського козацтва,  розмiрковуючи над його перемогами, походами i невдачами, ми не повиннi забувати того, чого нiколи не забували самi запорожцi, - що  сiчове товариство було  лицарським  орденом. Таким воно задумувалося й таким, у кращих свох проявах, залишилося до кiнця. Цей  лицарський  орден мав свої писанi й неписанi закони, свої традицi, свої поняття честi i гідності,  якi нixто не мiг порушувати.  

 Усi козаки, незважаючи на звання, вiк i поxодження, ставали братами-товаришами, називаючи своїx курiнного й кошового отаманiв батьками, а козакiв – братчиками. Kозаки, покозаченi селяни й мiщани, на вiдмiну од покрiпаченого населення, становили якiсно новий псиxологiчний тип особистостi, ментальнiсть якої формувалася й ґрунтувалася на основi iнстинкту свободи. Саме особиста свобода виступала альфою й омегою їxнього способу життя, мислення, поведiнки. Вольовi, енергiйнi, навченi вiйськової справи, вони ладнi були радше вмерти, анiж утратити її й перетворитися на крiпакiв, челядь, бидло. Йшлося не про розмiри повинностей, панщини, податкiв чи рiвень покрiпаченостi, а про значно принциповiше й вагомiше – саме iснування системи соцiальниx вiдносин, яка позбавляла людину свободи.

Таким чином  основу лицарського кодекса козацтва складав підкреслений культ свободи (між іншим, включно з її вищою формою: свободою помирати за вітчизну).

 Характерно, що у козаків в переліку тяжчих покарань, «о што честью, горлом и розлитьем крви, и везеньем, и выволаньем... карают», честь поставлена першою — вище, ніж життя. До прикладу: Василь Гулевич у 1579 р. робить прилюдне застереження своєму урядникові Іванові Путошинському, «упоминаючи, иж то зле учинил, пахне то не толко горлом, але и учтивостью».

У 1575 році, підчас спільного походу козаків на чолі з гетьманом Свирговським та молдавського господаря Івоні проти турків, зрозумiвши, що цiєї битви їм не виграти, господар Iвоня по-лицарськи запропонував Свирговському залишити його табiр i, рятуючи своє вiйсько, повернутися в Україну. Проте Свирговський рiшуче вiдкинув таку пропозицiю. Залишити в смертельнiй небезпецi свого союзника вiч-на-вiч з турками, а самому рятуватися втечею означало на вiки зганьбити себе перед Сiччю i нащадками. Справжнi лицарi завжди вважали, що  честь  дорожче за життя. Саме з цього й виходив гетьман Свирговський. Цього ж  кодексу  лицарської  честi дотримувалися його старшина та рядовi козаки. Вони залишилися, взяли участь в битвi, i значна частина їх, разом з гетьманом, загинула. Але з честю.

Згiдно цього  кодексу честi, одним з найбiльших подразникiв для будь-якого поважаючого себе отамана залишалося похваляння ворога щодо розправи над козаками. Щойно козаки дiзнавалися, що хтось там похвалягться зруйнувати Сiч, поставити козакiв на мiсце, залякати,  розбити... як це негайно сприймалося як виклик!

До порушників козацької честі та звитяги козаки ставилися жорстоко та суворо. Найчастіше порушників чекав смертний вирок, і тут до уваги не бралися ані звання, вiк i поxодження,   ані заслуги порушника.

Під час однієї з подорожей до Туреччини (1674 р.), яку Мазепа здійснював за дорученням гетьмана Дорошенка, він мав невеликий загін охорони із татар і 15 невільників як дарунок для хана. В Криму на цей «дипломатичний корпус» напав славнозвісний запорізький отаман Іван Сірко. Запорожці татар перерізали, а невільників визволили. За козацьким кодексом   честі вважалося найбільшим злочином видавати християн в руки бусурман, тому Мазепу засудили до смертної кари. І тільки красномовність врятувала його від смерті. Відомо, що під впливом його промови, яку, на жаль, не донесла до нас історія, Сірко після довгих роздумів сказав запорожцям пророчі слова: «Не вбивайте його... Може, колись він стане в пригоді батьківщині». І Сірко передав Мазепу до рук свого союзника, лівобережного проросійського гетьмана Самойловича.

Покарання у запорізьких козаків залежало від ступеня тяжкості вчиненого злочину. З покарань найпоширенішими були прив'язування ланцюгами до гармати на майдані (за непослух начальників), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.

Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Смертною карою засуджували за зраду, за втечу з полю бою, за привід до Січі жінки, за знущання над жінками та дітьми, незалежно від того, були вони християнами, чи бусурманами. На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке  покарання , як вигнання — відлучення від  козацької  громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території "вольностей запорожских" (у межах кордонів земель Запорожської Січі) притулку та захисту.

Але небагато нам відомо прикладів порушення кодексу козацької честі. Українське козацтво з честю носило звання лицарів, і це визнавали у всьому тогочасному світі. Європа вважала  козаків   лицарським  станом нашої нації (про це писав Г. Л. де Боплан, це доказувала козацька зброя на теренах усієї Європи). Люди, котрі пройшли трирічний вишкіл на Січі, приймалися при європейських дворах як дворяни. Більше того, після Хотинської битви, коли козацтво практично врятувало Європу від Турецької імперії, в середовищі європейської шляхти стало модним відправляти юних нащадків прославлених дворянських родів Європи для осягнення військового мистецтва саме на Січ. Прикладом таких зв'язків може бути хоч би і славетний полковник Максим Кривоніс, який, як відомо, був шотландцем із походження.

Сучасне реєстрове козацтво, що є спадкоємцем і продовжувачем ідейних, духовних і моральних засад українських козаків, їх духовних, культурних, організаційних, військово-патріотичних і господарських традицій, розробило кодекс лицарської честі сучасного козака реєстровця:

 Люби свою Батьківщину, материнську мову, неньку Україну.

Шануй віру і звичаї свого народу.

Май свою національну і людську гідність, будь готовим захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей.

 Виховуй шляхетне ставлення до дівчинки, жінки, матері, бабусі; оберігай їх людську честь і гідність.

 Слухай накази отамана, поважай старших та поради наставників.

 Будь вірним українській національній ідеї, принципам української національної моралі і духовності.

 Відстоюй повну свободу і незалежність особистості, народу, держави.

 Кріпи свій характер і волю, будь терплячим і дисциплінованим.

Будь хоробрим і відважним, мужнім і невтомним.

Понад усе цінуй козацьку честь.

Будь лицарем до супротивника, зневажай жорстоких і лихих. Будь ревним охоронником рідної природи.

Бережи традиції Українського козацтва, охороняй пам'ятки історії і культури свого народу.

 І проявом найвищих національних цінностей звучать слова присяги козака - реєстровця:

„перед Богом нашим Всевишнім присягаю козацькому товариству й матері-Україні, що буду патріотом України, обіцяю примножувати традиції славних козаків України, бути вірним товаришем братам-козакам, вірним сином неньки-України. Присягаю ніколи не зрадити Українське Реєстрове Козацтво, відстоювати споконвічні цінності українського народу: духовність, патріотизм, любов до Бога, любов до людини і усього живого, шанувати і виконувати закони України. До останнього подиху служити Богу, народу, Україні.”

2. Які тварини найчастіше згадуються у козацькому фольклорі і чому?

Козацький побут та звичаї широко відобразилися у фольклорних джерелах, українських думах, баладах, історичних піснях, легендах і переказах, у  згадках сучасників, в матеріальній культурі у вигляді пам’яток археології, музейних зібраннях пам’яток старовини. Козацький фольклор складають історичні пісні та думи, легенди та перекази, а також цілу низка прислів’їв та присказок.

За старих часів піденно-український степ мав дуже багатий рослинний  і  тваринний світ. Тут росли верба, осокір, дуб, осика, дика груша, лоза; береги проток, озер  і  лиманів заростали очеретом, рогозом, осокою, кугою та оситнягом; гряди й луки вкривалися високими травами. В лісових пущах  і  чагарях водилися  вовки ,  лисиці, дикі кози, вепри, тарпани, олені, зайці, борсуки, куниці. Протоки озера й лимани кишіли рибою (осетр, щука, короп, лин, карась, окунь, сом, тараня, в'юн, краснопірка) та раками. По всій долині розкошувало птаство: орли, лебеді, баклани, пелікани, чаплі, дикі голуби, зозулі, пугачі.  Тому в козацькому фольклорі часто згадувалися  ці тварини, мешканці степу, на яких полювали і яких приручали запорозькі козаки.

Найчастіше в козацьких думах та баладах згадується, безумовно, кінь. Культ  коня  існував ще у стародавніх українців. Один з їхніх головних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником.  Кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого  коня ). Іноді він супроводжував свого господаря в потойбічний світ. Саме на давніх традиціях вершництва, культу  коня  формується в  козацькій  культурі своєрідне побратимське ставлення до  коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі. В багатьох  козацьких  піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака:

Як давно те було,

Як останній козак

Повернувся з походу.

Сину шаблю віддав,

Що в славетних боях освятив,

А дружину обняв -

Посивілу,

Зажурену долею вроду.

Побратима ж  коня  

Відпустив погулять у світи.

Куди летиш,

Мій білий  коню? ...

Ти ж гартувався у боях  козацьких ,

В боях запеклих за Україну.

Де ж ти,  коню, свої розгубив стремена?

Де козак, шабля, люлька і воля?

Січ забула давно кошових імена.

І малинові стяги не в"ються над полем…

Згадаємо також козацькі пісні: „Ой напій, дівчино  коня”(Муз. В. Ярцева, сл.Я.Кухаренка),  „Розпрягайте, хлопці, коней”.

Почесне місце в чумацькому фольклорі, природно, відводиться волам:

  ...Гомін, гомін по діброві

Ой не пугай пугаченьку

Ой крикнула лебідонька

Чумацькі Ой з-за гори та із-за крутої

Ой чумаче, чумаче

Ой по горі сірі  воли  ходили

Бурлацькі Ой що ж бо то та й за ворон

Та не спав я нічку

Та забіліли сніги

Рекрутські Та поза садом-виноградом

Ой по горах та сніги біліють...

В козацькому фольклорі природні якості тварин використовуються як узагальнюючий символ:  хоробрість лева, зір орла, сила та витривалість  вовка, швидкість оленя, спритність  лисиці, відтворюючи, таким чином, і якості і вміння людей, що жили в цій місцевості.

„Я чоловік все робити

Знаю та  вовки  ловити,

Щоби овець не псували

Та бидла не розганяли.

 І  іншого звіра много

Достану ось з ліса того.

 Лисицю, що  імів, несу,

Та за длуги йон понесу.”

Звичайних порівнянь  у козацькому фольклорі порівняно небагато. Дійсність майже цілком зникає під серпанком символіки. Найчастіше такими тваринами – символами виступають вовк та лисиця.  Татарин «скаче лютим звірем» або «вовком» - в іншій інтерпретації - «ніби  вовк » та «як справжній  вовк »,  або «...козак з коня скочив босим (або сірим) вовком...  і  полетів соколом під туманами...». Таку символіку зустрічаємо і в українських казках: „Як  лисиця-черниця пiвня сповiдала”,

„Лисичка-сестричка i вовк-панiбрат” та інших, і, також у прислів’ях та присказках:

„про  вовка  промовка, а  вовк   і в хату” „дивиться лисицею, а думає вовком”

Дуже часто в козацькому фольклорі зустрічаються згадки про птахів, і, найчастіше, священними вважалися: зозуля - провісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; ворони - символ смерті та пітьми.

А скільки постало традиційних ніжних, пестливих звертань до близьких, коханих через посередництво реалій природи: голубе сизий, голубко сизокрила, моя ти горличко, козаче-соколе ("Ой куди ти од'їжджаєш, сизокрилий орле?" - пісня); типових народних порівнянь: дівчина, як горлиця;  хлопець (козак), як орел.

Ще у давніх слов'ян символом сили був сокіл. В їхній міфології він перебував на верхівці світового дерева. Полювання з ним - атрибут княжого двору, знаті. Сокіл у  фольклорі  протиставляється вороні, як втіленню злих, темних сил: "Де соколи літають, там ворону не пускають". У пізнішому українському  фольклорі  сокіл символізує  козацьку силу й честь.

3. Що вам відомо про „бунчукове товариство” та „ значкове товариство”, хто міг стати „знатним військовим товаришем та „знатним товаришем”?

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст.в процесі консолідації козацької старшини видбулося юридичне оформлення «знатного військового  товариства » . Знатне військове  товариство  існувало на Україні і раніше, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим.  Так ще в грамоті  кроля Баторія сказано: „мъти намъстника своего изъ Генералитета войскового, який мы знатно розширили и зарздобили, умноживъ и класи  товариства   Бунчукового, Войскового и Значкового, якимъ помъщатись подъ бунчукомъ и при полковихъ хоругвахъ, а бунчукъ жалуемъ мы Гетману на знакъ звитяжства его зъ войскомъ своимъ надъ народомъ Азiятичнимъ, одъ якого и клейнодъ сей добктъ працею Гетманской и кровiю Козацкою.”

Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII — на початку XVIII ст. знатне військове  товариство  стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.

До кола знатного військового  товариства  входили і старшинські уряди — генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не займати в даний момент якогось уряду («знатные особы, которые урядов не имЂют» — 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового  товариства  на дві групи: знатні військові товариші та знатні товариші. Знатні військові товариші — це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини,  знатні товариші — здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціяльного значення і політичного впливу «молодших товаришів». Про це свідчать, між іншим, «Коломацькі статті» 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жодного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) .

Саме в ці часи юридично оформлюється новий стан старшинства— « бунчукове   товариство », яке створив Мазепа (перше згадування про нього відноситься ще до 1685 р.). У XVIII ст. оформлюються старшинські династії — Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Верхівку українських феодалів і складало бунчукове товариство. Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади і виконували почесні обов'язки — супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище, як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника.

Наступна група — значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. «Значкове  товариство » («под значком полковим»), було незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлягало владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку привілейовану старшинську групу.

 Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву "знатне   військове  товариство

Гетьманом І. Мазепою було розпочате пожалування титулів знатних   товаришів – бунчукового, значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з посадовою старшиною, практично вже не пов’язуючись з виконанням службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового козацтва. Це й було «знатне військове  товариство », звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов’язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком» і «обороною», судилося тільки Генеральним судом. Прийняття «під бунчук» бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи    « бунчукове   товариство » оформилося як вищий шар козацької старшини. Крім представників «знатного військового  товариства », «під бунчук» приймалися іноді й чужоземні шляхтичі. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час гетьманування Мазепи (близько 1686-1692 рр.), служив «при бунчюку гетманском» .

Знатне військове  товариство  і особливо його верхівка —  бунчукове   товариство  — це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках «добра» й «уряди», а разом з тим — всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення.

4. Хто такі охотницькі козаки, козаки-курінчики,            козаки – стрільці, козаки-бобрівники, палубничі козаки,           козаки- конюшівці?

             Козаками охотниками в Гетьманщині називали найманців-добровольців. Із них комплектувалися охотницькі полки - наймані військові підрозділи у Лівобережній Україні, створені гетьманським урядом на поч. 70-х рр. 17 ст. Поділялися на піхотні (сердюцькі) та кіннотні (компанійські) полки. На відміну від основної частини українського війська - городових полків, козаки яких безплатно в обов'язковому порядку відбували військову службу і забезпечували себе за свій рахунок спорядженням,  охотницькі полки комплектувалися з добровольців (охотників - звідси і назва) і одержували від гетьманського уряду платню, амуніцію, бойове спорядження, продовольство тощо. Використовувалися для придушення антидержавних виступів та соціальних заворушень, несли прикордонну службу і охороняли гетьманську резиденцію. Із скасуванням царським урядом гетьманства (1764) і збільшенням у Лівобережній Україні контингенту російських регулярних військ охотницькі полки у кін. 70-х - на поч. 80-х рр. 18 ст. було ліквідовано.

В часи Гетьманщини в козацькому війську, організованому вже за всіма канонами тогочасної європейської військової науки (навіть зовнішньо: гетьман їздив у супроводі великої світи та почесної  кінної охорони одягненої в багаті зелені мундири)  існували цілі підрозділи козаків, які несли господарську службу.

 Козаки, які в походах обслуговували палуби (вози) з гетьманського обозу, складали підрозділи, що мали назву „рейментарські палубничі”.       Ці підрозділі, мали  свій прапор і не зобов’язані були  відбувати  військову службу.

При гетьманському дворі перебувала велика команда кінних козаків „ команда надворной корогви” або козаки – конюшівці. Вони виконували функції особистої охорони гетьмана, були одягнені в багато оздоблені зелені мундири. Вони супроводжували гетьмана в його поїздках по Україні та візитах в інші країни.

Носили пошту  та виконували інші адміністративні доручення козаки - курінчики, цілі підрозділи козаків, що входили до штату, керівником яких була особлива особа- капельмейстер,  виконували у війську різні господарські роботи.

Козаки-бобровники,  козаки-стрільці, або ловці, пташники та рибалки  ловили в багатих на дичину козацьких уходах  бобрів, поставляли до  гетьманського столу дичину та  рибу.

5. Чи ставали козаки духовними особами та навпаки? Якщо так, то назвіть їх прізвища.

Серед  духовних  осiб, що служили при церквах Запорозьких Вольностей, було багато колишнiх  козакiв . Серед запорожцiв, "цих беззавiтних гультяїв i перших при слушнiй нагодi жiночих пiдлипал", у всi часи були люди, якi вiдрiзнялись своєю набожнiстю, постiйно вiдвiдували богослужiння, робили пожертви на храми Божi, регулярно ходили до монастирiв на послушанiє. Саме такi особи в багатьох випадках i  ставали  за власним бажанням i за обранням парафiян священиками при запорозьких церквах. Отримання  козаками   духовного  сану було в ті часи ординарною подiєю.

Вiдомi iмена багатьох  духовних  осiб, якi в минулому були запорозькими  козаками . Iз 51  духовної  особи, якi записанi в "Вiдомостi хрестової Старокодацької Запорозької намеснiї о священно- i церковнослужителях, дiйсно служачих при дев'яти парафiяльних церквах нинi в наявностi перебуваючих", датованiй 1772 р., 33 вийшли iз запорозьких  козакiв . Так, сам старокодацький намiсник iєрей Григорiй Порохня в минулому був запорозьким старшиною. Iз запорозьких старшин вийшли i священик Святотроїцької Самарчицької церкви Василь Михайлiв, iєрей тiєї ж церкви Iоан Ковалевський, iєрей Новокодацької церкви святого Миколи Артемiй Iоанов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Малишевич, Кам'янської Рiздва Богородицi церкви iєрей Афанасiй Андрiєв, Романкiвської Святоуспенської церкви священик Iоан Щербенський, iєрей тiєї ж церкви Iосиф Борозна, Курилiвської Святогеоргiєвської церкви священики Логгiн Петров i Фома Верхогляд.

Iз  козакiв  вийшли священик Святотроїцької Самарчицької церкви Iоан Михайлов, дияк Старосамарської Покровської церкви Федiр Данилов, священики Старокодацької церкви архiстратига Михаiла Тимофiй Федоров i Вукола Лук'янов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Єрофеєв i диякон Василь Iллiч, диякони Новокодацької Миколаївської церкви Стефан Коркодило i Прокопiй Беличенко, тiєї ж церкви дячок Микола Сутула i пономар Микола Смичадло, дячок Кам'янської Рiздва Богородицi церкви Леонтiй Афанасiєв, пономар тiєї ж церкви Григорiй Iванов, iерей Романкiвської Успенської церкви Єфимiй Сербиненко, Кам'янської Преображенської церкви священики Григорiй Iванов i Михайло Власов. До запорозьких  козакiв  у минулому належали i iєрей Самарчицької Святотроїцької церкви Стефан Iванов, дияк Святотроїцької церкви Iван Шулека, пономар тiєї ж церкви Андрiй Застава, диякон Старокодацької Михайлiвської церкви Якiв Чайковський, Кам'янської церкви Рiздва Богородицi iєрей Леонтiй Каленiков, дияки Романкiвської Успенської церкви Iлля Стефанов i Iаков Бiлий, дячок Курилiвської Георгiєвської церкви Андрiй Бардак.

Судячи по наведених даних, бiльшiсть  духовних  осiб при запорозьких церквах походила з  козакiв . I це в той час, коли в iнших частинах Київської єпархiї "шукачами iєрейських мiсць" частiше за все були сини  духовних  осiб. Стають зрозумiлими тi тiснi стосунки, що iснували в перiод Нової Сiчi мiж  козаками  i запорозьким духовенством, а також неординарне розумiння запорозькими  козаками  специфiки виконання священицьких обов'язкiв.

Духовенство   козацької  доби  не було замкнутим класом. Часто-густо, поповнюючи ряди козацтва і державної шляхти, воно водночас приймало до себе як поповнення, зокрема у монастирі та церковні братства, чимало тих козаків, хто вирішив з віком або за іншими причинами покинути Січ. Саме цім пояснюється високий патріотичний потенціал тогочасного українського духовенства. Митрополит  Йов   Борецький благословяв народ під час повстання, а син митрополита служив сотником у війську.

У 1757 р. було запроваджено особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів — священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків  ставали   козаками.