|
Завідуюча бібліотекою Чернявська Віра Миколаївна презентує матеріали "Із довіду роботи" Твір "Моя Україно"
Я дуже люблю життя. У свої неповні шістнадцять років вчуся радіти веселому сонечку в блакитному небі, золотому колосу на родючій ниві, дзвінкоголосому соловейкові у зеленому гаю, яблуневому цвіту в садочку за хатою, навіть зажурливій вербі над нашим ставом… Бо все це зветься рідною землею і носить горде ймення – Україна. Моя матуся розповідала мені, що Господь Бог, коли створив Землю, дуже уподобав один край і частенько туди навідувався, запрошуючи ангелів йти у край цей. Так і виникла назва Україна. Яка гарна легенда! Отже, мою Вітчизну Бог благословив, а продовжувати прикрашати її, збагачувати її, примножувати її сили, її славу належить людям, бо це їх призначення на Землі. Великий Творець благословив мою Україну рідну на довге життя, на великії справи. Тому так і повелося, що українці із покоління в покоління передають свою волелюбність, працьовитість, мужність, одностайність і наполегливість у досягненні великих цілей, високий моральний дух, неперевершену віру в щасливе майбуття. Я вважаю, що моя Україна – це велика родина, що складається із тисяч люблячих сімей. Саме з родини, з відносин між членами сім’ї починається любов до отчого краю. В одній із народних пісень я почула такі слова: У мене батечко – ясний місяченько, У мене матінка – ясна зіронька... Ці слова дуже підходять до моїх рідних, характеризують їх значимість для мене. Вже зараз я усвідомлюю, що любов до рідної землі, отчого краю, де народилась, пошана до батька й матері, світлої пам’яті предків, свого родоводу, відчуття належності до свого народу, прагнення пізнати, відстояти і примножити його духовні і культурні надбання – це природні почуття кожної людини – громадянина. Саме такими виховують нас із сестрою мама і тато. Матусине ніжне слово, батькова мудра наука, бабусині казочки, дідусеві розповіді глибоко западають в душу, серце. І я вірю, що це буде зі мною все життя, а ще хочу, щоб так все відчувала кожна українська дитина. У нас в родині глибоко шанують народні свята, бо вони вчать добру, гуманності, милосердю. Одним із найшанованіших свят є свято Святого Миколая. Бабуся повчає нас, що Святий Миколай вважається покровителем дітей. Дев’ятнадцятого грудня щорічно він відвідує малечу. Добрій, слухняній дитині він дає медяник та різні подарунки. Дитячого покровителя Бог посилає на Землю, щоб він дав міць, здоров’я і силу всім. А ще Святий Миколай вчить діток любити людей, бути чесними і щедрими, добрими і вірними, щоб батько і мати тішилися своїми синами й дочками. І ми з сестрою любимо це свято, бо за нашу слухняність, відмінне навчання, працьовитість Святий Миколай щедро обдаровує нас. А ще, як ведеться споконвіку в Україні, старші готують нас змалечку до вміння працювати самостійно, не чекаючи якоїсь допомоги. Ми всі охоче працюємо на землі і вирощуємо всіляку городину, чудові квіти, доглядаємо сад. В кожній квітці, в кожному дереві я “бачу” живу істоту, з якою приємно зустрічатися щоденно. А цьому навчили мене мої рідні, навчили любити і цінувати нашу природу. І я вдячна долі, що зростаю в такій сім’ї, і буду жити так, щоб мною гордився і пишався наш рід, гордилось і пишалось наше село. В майбутньому я не збираюсь бути хліборобом, але мені подобаються люди, мої односельці, що займаються вирощуванням хліба. Для українців найбільшою святинею є хліб і земля. Хліб ми називаємо святим, а землю – матір’ю-годувальницею. В народі кажуть: “Земля – мати. Земля – трудівниця, аж парує та хлібом людей годує”. З прадавніх літописів нам відомо, що в Київській Русі наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, дбайливо господарювали на землі. Ще звідти прийшло до нас прислів’я: “На поганій землі хліб не родить”. Як тільки весняне сонце розгортає над широкими полями сліпуче віяло свого проміння і зігріває землю життєдайним теплом, ниви оживають. Мені легко спостерігати за цим, бо поля розкинулися зовсім близько від бабусиної хати. Тому я бачила не один рік, як сходить сніг, дихає, парує земля – і вже гуркочуть трактори: землероби сіють ярину. Я відчуваю душею, серцем хвилювання, що весна не одступиться, вона бере права в свої руки і дає людям надію на щасливе життя. І ось поля вже зелені, і наше селище наче оточене, оповите густо-зеленим вінком. Згодом і літо в розпалі, і хліба наливаються, половіють. У нас таке чисте повітря, що відразу відчуваєш: хліб дозрів, його духмяний, неповторний запах вже витає над нами і примушує всіх хвилюватися за врожай. А дбайливі господарі кожного дня в полі, бо не хочуть втратити ані зернини. У моїх односельців золоті руки. Завжди пам’ятаю, що наші трудівники у будь-який час займали перші місця в районі у змаганні за високий врожай. Про них відомо і в області, і в Україні всій, бо багато з них одержали державні нагороди. Їм вдячні всі, а я вдячна не тільки за хліб – джерело життя, а й за те, що вони, як і мої батьки, як і мої вчителі навчили мене шанувати людину праці, шанувати людину-трудівника. Незабаром хлібороби вийдуть в поле. В наш час хліб вирощувати нелегко. Проблем у сільському господарстві ще багато, а вирішувати їх, на мою думку, урядовці не дуже поспішають. Словами ж хліб не виростиш! Але трудівники і не чекають, а впевнено, без зайвих очікувань роблять свою справу, бо вони дають життя, дають золотисту, пахучу паляницю в кожний дім. Усе у нас від нього, від хліба. Вся історія нашого народу пов’язана з мистецтвом сіяти, вирощувати, косити, молотити, молоти зерно, учиняти тісто, пекти, а також від уміння їсти хліб. Мені хотілось би нагадати кожному “бешкетнику-харцизяці” батьківську заповідь поста: “Не кидай хліба, він – святий...”. Ціну хліба не можна визначити цінником у магазині, бо хліб – це мірило людської совісті, людської честі. І мої сучасники обов’язково будуть щасливими, красивими душею, якщо пам’ятатимуть, що від хліборобської праці, від хліба багатиться земля. У письменника Бориса Грінченка є чудові рядки, які закликають нас і прийдешні покоління берегти, відстоювати землю рідну:
Друзі кохані! І душу, і тіло Даймо за край свій єдиний, Кожне слово хай буде в нас діло Задля своєї країни! Україно моя рідна! Ти вся оповита любов’ю народною, звіку напоєна кров’ю своїх синів і возвеличена їхнім духом. Твоя історія творилася так, що протягом довгих століть твої сини мусили тримати в одній руці серпа, а в другій – зброю. Стогнав народ український під жорстоким, немилосердним ярмом, стогнав, але не корився, не хотів ставати на коліна, боровся за свою волю і незалежність. Саме таке враження склалося в мене при вивченні історії рідного краю, під час читання художньої літератури, а також під час спілкування з людьми старшого покоління. Мені відомо, що про Україну в XIX столітті знали в світі, дивувались , захоплювались. Французи, німці, англійці вважали наш край квітучим, людей – надзвичайно роботящими, гостинними, сміливими, сильними. Я пишаюся тим, що наш народ український дійсно прекрасний. Хліб, праця, родина, пісня, воля – ось що дуже дороге серцю українця. Неперевершеною славою овіяні імена славних синів землі нашої: Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Сірка, Северина Наливайка, Семена Палія, Максима Залізняка, Івана Гонти та багатьох інших, які очолювали народні повстання проти гнобителів. Народ не забуває своїх героїв, передаючи нащадкам думи, легенди, пісні, в яких, звертаючись до України, благословляє рідну: Щоб ти більше багатіла Своїми синами, Щоб козацька добра сила В тобі процвітала. Нікому не вдалося зломити наш вільний козацький дух. Не вдалося ні польській шляхті, ні царським посіпакам, ні турецьким яничарам, ні фашистським зайдам. Боже, яка ж мужність, волелюбність, стійкість, який же патріотизм у народу мого! Він все переніс, вистояв і переміг! Страхітлива війна 1941-1945 років закінчилася, а доля народу продовжувалася. У болях, у переживаннях, у спогадах про загиблих. Як хотіла би я, щоб людство перейнялося жагою миру, жагою взаєморозуміння і довіри, бо за торжество справедливості і свободи заплачено дорогою ціною. Ми, сучасне покоління, не знаємо війни. Але мир треба берегти, і ми будемо його відстоювати. Наша історія, наше героїчне минуле вимагають від нас берегти мир, берегти вільний дух українського народу – дух незнищенності, національної гордості й моральної гідності. Славна когорта українських письменників: Тарас Шевченко і Іван Франко, Леся Українка і Ольга Кобилянська, Василь Стефаник і Панас Мирний, Павло Тичина і Володимир Сосюра, Ліна Костенко і Дмитро Павличко – багато зробили для виховання нашої національної самосвідомості, для піднесення національної культури, для виховання в молодого покоління любові до рідної України-неньки. Рядки їхніх творів переконливо доводять, що кожний повинен бути патріотом землі своєї, пам’ятати, “що ми з України”, вірити в щасливу будущину держави нашої. І ми віримо, бо маємо на те переконливі підстави. Дванадцять років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада України проголосила суверенітет, а через рік на карті світу з’явилася нова країна – незалежна держава Україна, вільна держава. Збулися Шевченкові пророчі слова: “Борітися – поборете...” Воля розрослася буйним квітом по всій землі нашій, в серці кожного громадянина. І в моєму серці також. Я зможу жити для України, бо не тільки люблю Вітчизну мою милу, а відмінним навчанням, самовідданою працею в майбутньому зможу зробити все, щоб держава була багатою, могутньою, сильною. А такою Україна буде, якщо буде щасливою кожна людина. Я в цьому глибоко переконана: Надією і вірою в майбутнє Живуть і батько, й мати, і дитя, Бо в Україні сад вишневий квітне, І людське щастя чинність набува.
То Київ злотоверхий, сивочолий Промінням зоряним людей віта. А правдонька свята нас захищає І не дає дороги силам зла.
Добром, турботою про наше сьогодення І про майбутнє світле, промінке Наповнені всі будні Президента, Й народ йому наснагу віддає.
Ми, українці, завжди мир любили, А честь і волю цінували над усе, Тому не пустим зло в державу милу, А злагода хай квітне і росте. 
ЗВИЧАЇ НАРОДУ
ВСТУП
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками . Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу. Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожногонароду . В усіх народів світу існує повір`я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає:
Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?
Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру , а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури . Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:
«А ми просо сіяли, сіяли, Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли ...»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:
«Ой , дід , дід і Ладо ...»
Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів,що прокидаються (так вони вірили)разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників ...
Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами . Ладо - це поганський бог кохання і плодючості . На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись,ще до християнства на Україні прпадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі .
Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою. >>>на предыдущую страницу>>> >>>на следующую страницу>>> |
На головну